Читати книгу - "Майже ніколи не навпаки"

Нібито застилавшись, Петруня швиденько ховає груди в сорочку, обгорнуту веретою «дитину» прикриває подушками й повільно встає з ліжка.

Все. Вона наплекала дитину. Їй полегшало.

Тепер можна йти плекати ті ненаситні коров'ячі й овечі голови та говорити з норовистими бугаями.

— ЧУЄТЕ, ВАРВАРЧУЧКО, не переказував ніхто ніякої вістки від Івана? — з самого ранечка кричить почерез паркан Оксена Притулячка.

— Ні. Не переказував, — ліниво розгинається від грядок Петруня, втираючи розчервоніле чоло.

— Не журися! Перекажуть. По собі знаю, — заспокоює сусідка, не забувши перед тим перехилитися через паркан та обнишпорити очима подвір'я. — Я сама довго чекала. Чекай і ти, — Оксена ще раз сягає очима попід стодолою й стайнею й щезає в хвіртці по той бік дороги.

За це Петруня не журиться. Як має бути — так буде. Іван не один на войні. Половина села воює за Цісаря. Оксенин чоловік Дмитро вже відвоював. У полоні в русаків у якомусь їхньому Сибірі довойовує. Писемце прийшло недавно. Живий Дмитро.

А Петруні, Боже прости, однаково, чи живий її Іван чи мертвий, чи птиці очі йому виклювали, чи десь догниває на полі та воронів годує.

Бац!

Що має бути — буде.

Живий буде — вона його зустріне.

Неживий — пом'яне.

Але очі її не заплачуть за ним ніколи. Це вона знає напевне. Лиш не сміє нікому показати.

Ото ходить коло численної худоби в самих смутних хустках без квітів та все більше мовчить. А що вже там у серці в неї робиться — сама собі знає.

Слава Богові, вона здорова — як цвях. Значить, дочекається, що їй Бог пошле. Та й робота відвертає від думання про Івана. Ондечки скільки худоби рикає в стайні та на оборі. Скільки живого добра бігає перед очима. Встигай лише доглядати.

Та коли одного тижня в її господарці майже одночасно

отелилися дві корови,

ожеребилася кобила

й опоросилася десятьма поросятами свиня,

річний бик почав фоскотіти крізь розбухлі ніздрі, як ведмідь у малинах, і гребти ратицями підлогу в стайні так, що іскри вилітали з-під дощок,

а Петрунину ногу на сіні на стайні вразила ласиця,

заплакала вперше молода Варварчучка не від жалю до себе, а від жалю до своєї непосильної праці.

Поплакала-послинилася — та й пошкутильгала до сусідів Чев'юків. Просити помочі. Бо в цім селі більше не мала до кого піти, щоб не подивилися на неї косо та дошкульного слова вслід не сказали.

Кирило на поміч дав найменшого сина. Дмитрика.

Петруня зітхнула з полегкістю: добре, що не Андрія. З Андрієм їй не було би про що говорити. Він не до роботи — до пустоти.

А Дмитрик — майже дитина. Добрий такий та тихий. Мовчить та дивиться. А очі має великі. Ясні. В кутиках губів — усмішка між двома ямками. Як ангел, чистий. Невинний.

Коли не раз дивилася через дорогу на сусідське обійстя, де колов дрова наймолодший Чев'юків хлопець, здавалося часом Петруні, що колисала би того Дмитрика, як потайки колише дитинку свою маленьку, та до грудей би прикладала його дрібне біленьке личко.

А Дмитрик так само мовчки порядкує тепер на її обійсті, та худобу Варварчукову обходить, як живу людину. На Петруню дивиться двома своїми очима-звіздами так само мовчки, але мало не з побожністю.

Молодий дуже.

Хоча й Петруня своїми роками не так уже й далеко від нього відбігла.

— …ЙОЙ, ПЕТРУНЮ, ЩО ЦЕ? — лякається Дмитрик, розгладжуючи білу жіночу сорочку зі свіжими слідами крові, а Петруня грає до нього очима — мало не сміється, та тулиться всім тілом, шукаючи гарячою рукою голі його груди. — Що це? — перепитує вражено хлопець. Так, ніби щойно об нього зачепилася блискавка.

— Кров, — просто каже Петруня і вже встидливо прикриває оголені ноги кептариком.

— Як кров? — хлопець чомусь знічується й густо червоніє, аж Петруню саму нарешті заливає гаряча хвиля сорому.

— Так. Кров. Дівоцька моя кров. — Петруня повільно й ліниво підводиться з лежанки — і смачний запах наново тертої отави б'є в ніздрі двом збентеженим коханцям.

— Боже, що ми наробили… — Дмитрик, підігнувши голі ноги під поли своєї довгої білої сорочки, обома руками тримається за голову.

— А що ми наробили, Дмитрику?! — радісна, ніби її на сто коней узяли, Петруня обвивається довкола розгубленого хлопця й улягається розплетеним волоссям йому на коліна. — А що ми наробили? — хитро допитується, дивлячись у самі очі.

— У тебе є чоловік, а я…

— У мене є чоловік?! — різко підводиться й стає на коліна, очі в очі — до Дмитрика. — У мене є чоловік??? То ж кат, а не чоловік. Хіба ти не видиш?

Він важко зітхає:

— Як таке може бути?!. Я не знаю, що тепер робити.

Петруня довго мовчить, лиш гладить Дмитрикове волосся та раз по раз цілує майже дитиняче—в м'якому пушку — обличчя.

— Ніц не треба робити! — мало не кричить, захлинаючись від радості. — Лиш не віддай мене знов у руки того звіра, — раптово схлипує хлопцеві в груди, і він чує, як холодна її сльоза котиться його гарячим тілом.

Дмитрик здригається — й міцно пригортає до себе дівчину-жінку, яка вже заходиться плачем і давиться набіглими до горла словами.

— НІ! — КРИЧИТЬ ГАВРИЛО ДЯЧУК у самі очі зятя, тримаючи в одній руці канчук із залізним надовбнем, а другою притримує пополотнілу Петруню. — Ні! Не вірю! Вона була чиста!

Іван дивиться на тестя спідлоба важким, мов розпечене залізо, поглядом, тоді береться в боки, наче жінка, яка має намір вступити в сварку, а далі сміється:

— Не вірите! А ви подивіться! Подивіться! — й показує рукою в бік застеленого зелено-бурячковим ліжником ліжка. — Ви подивіться! — скидає верхнє вкривало на підлогу й підносить мало не до Гаврилових очей біле полотно-простирадло. — Подивіться, ґаздо Гавриле!

Гаврило відпускає доньчину руку, кидає на підлогу канчук і тремтячими долонями сам розправляє простирадло на ліжкові.

Простирадло біле, бо нове, з білою мережкою по краях. Лиш посередині видніється кілька брудно-жовтих плям, так, ніби хто харкав на нього, а потім стирав ті харки.

— Хто?! — Гаврило кидається з кулаками до Петруні і б'є