Читати книгу - "Не вбивай"

— Їду я раз, — розказував Чуйкевич дальше, — понад річкою якоюсь. Вечір гарний такий, теплий. Скупаюся, гадаю собі, ціле тіло — порохи, піт, незгоєні рани. Треба знати, що тоді купіль значить! Вліз я у воду, дивлюся — ігі, примар якийсь, чи що? Русалки чи живі дівчата? На другому березі річки кілька їх, то виринають, то потопають у воді. Але так якось мертво і німо, хоч би тобі одно словечко сказали. Підпливаю — а це повішені на гілках дівчата! Гілки нагинаються над воду, і вони поринають, знімаються гілки вгору, і вони з ними летять, ніби підпригують вгору, молоді, гарні — тільки жий!

На столі смачна страва стигла. Даром Марія Федорівна казала наготовити її. Страва до губи не йшла.

— Раз знову, заблудив я в степу, з дороги збився, знаєте, як воно буває. Трави високі, тільки небо бачиш; ніби море кругом тебе шумить. Нас тільки кількох, усі не з тих сторін, ніч настигає — роби що хоч! Виїхали ми на могилу якусь, могила невисока, недалеко зазриш. Ночі чекаємо, щоб за зорями йти. Коли отеє з трав люди виринають. Наші-таки. П'ятьох козаків-молодиків, ще їм і двадцять літ немає. Пібралися за руки і ніби в танку степом бредуть, прямо на нас. Також диво якесь! П'яні, чи що? Аж підійшли — глядимо, а в них, де очі, там рани одні... Повилуплювали їм очі і так у степ пустили. Вертайте до своїх.

Марія Федорівна руками уха затулила:

— Досить, Іване, досить. Ради Бога, мовчи!

Її волосся, здавалося, ще гірше побіліло, а вбрання зробилося ще більше чорне. По зів'ялому обличчю котилися сльози, як горох.

Мотря сиділа витягнена, мов струна. Уста затулені, під

очима тіні, від чого очі казалися ще більшими, ніж були. Чоло біле, як стіна, груди то підносяться, то опадають. Брови, ніби дві хмари насуваються на себе, — зударяться, і блискавки вискочать з-під них.

— Іване! — озивається нараз.

— Що прикажеш, Мотре?

— Відповідь тобі подаю: так...

— Так?

Чуйкевич встав, підійшов до неї і простягнув руку.

— Значиться, згідна стати моєю?

— Дружиною, — доповіла Мотря.

Марія Федорівна терла очі рукою. Сон це чи ява? Збентежена і зворушена оповіданнями Чуйкевича, не могла перейти від смутку до втіхи. Уста ломилися, очі кліпали безрадно, лиця кривилися, аж головою вдарила об стіл і заридала.

Обоє молоді прискочили до неї.

— Тітко, тітусю, чого це ви? — цілували її руки, Мотря устами припала до її зимного чола:

— Благословіть!

Марія Федорівна очі вгору зняла і руки на їх голови поклала:

— Благословлю вас на долю й недолю. Бог нехай провадить вас.

СТЕПИ ХВИЛЯСТІЇ

Линяло небо, блідли зорі, поранний туман знімався понад ставком, ніби ставок, встаючи зі сну, позіхав.

Свіжим холодком заносило від лісу.

Мотря відчинила кватирку. Впивалася чарами зарання.

Красо ненаглядная, земле безцінная, чи є де краще, як у нас? Степи хвилястії, луги квітчастії і ріки, як алмаз. Ранки рум'янії, ночі зорянії, сонце, як Бог в небесах, — чом же в раю отсім грізно гогоче грім, чом тут життя — один жах!

Оповідання Чуйкевича прогнали сон від Мотриних очей.

Грізні картини виринали, як докір. Хотілося бігти в степ на могилу і грудьми до землі припасти, благаючи прощення в неї за гріхи власні і за провини батьків. Що ми зробили для тебе, земле свята, чим жертвували тобі, життя наше рідне? Дерлися, жерлися, як божевільні, з рук собі добро виривали, а його кругом так багато — для всякого було б. По скарбах безцінних топчемо — пригадувалися гетьманові слова, — але ліниві ми зігнуться і підняти їх. Велика земля, так ладу нема! — заспокоюємо себе, триваючи в давньому.

Сповідалася Мотря ранкові святому, незаплямованому вчинками людськими, сповідалася тишині нічній, що розпливалася у імлах світанкових. Омий її з суєти повсякденної і намасти душу ісопом, щоб паче снігу убілилася, щоб крином чистим на зелених травах розцвіла, — не без гріхів вона... Полюбила гетьмана свого, але ж і блискові булави піддалася. Влади і слави бажалося їй. Блистіти хотілося, красою і силою променіти, зависливі очі людські під ноги постелити. Прости її, земле свята! Не огнецвіту потрібуєш ти, а тружеників, до жертви спосібних, робітників, малим довольних, чистих покірливих душ.

Такою хоче бути тепер. Руку товаришеві свому подасть, однодумцеві свому, і вдвійку помандрують шляхами назустріч нового добра.

Сповідалася Мотря ранкові святому...

І бачила душу свою, горду, химерну царівну, невдоволену підданими своїми. Про горе людське не дбала. А його так багато і таке жахливе воно, життя — один жах!

До ран цілющим ліком припадати, бальзамом милосердя жагу їх гасити, слізьми топити жар. Любов самолюбиву між людей поділити, як Господь нам велів.

Такою хотіла бути тепер.

В руці держала лист, лист, писаний собственною рукою Мазепи, дрібне, круглаве письмо.

«Не відміняйся в нічому до мене, про що не раз вже слово своє давала і рученьку; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду... Пригадай тільки слова свої, що давала єси під клятвою, коли виходила з покою мурованого від мене. Хоч так, хоч сяк буде, а любов межи нами не відміниться».

Відмінилася... А чому?..

І Могря сміливою рукою стала здирати з душі тую намітку тендітну, яку сама накинула на неї, щоб не бачити її правдивого обличчя.

Покинула гетьмана, бо так розум велів.

Хотіла йому вільну руку дати до праці для великого діла.

А все ж таки глибоко десь у серці заляг намул недопитої чаші кохання. Обида шевелилася в душі, що відпустив її, що не жертвував для неї усім.

Сама до жертви тої не допустила, а опісля ремствувала на нього.

«Швидче смерті на себе сподівався, — писав гетьман у другому листі, — ніж такої у серці вашому відміни. Згадай тільки свої рученьки, котрі мені не один раз подавала, що мене, хоч будеш зо мною, хоч не будеш, до смерті любити обіцяла».

Найлюбіші слова не розвіяли гордощів укритих. Не відписувала йому довго, аж врешті відповідь дала, що для неї Івана Степановича немає, є тільки гетьман Мазепа, для котрого збереже належну йому вірність