Читати книгу - "Флешка-2GB"

того, аби Ти (повноважний представник Я) знову повернувся до слів, до їх початку. Там побачиш, що вони складаються не з літер чи звуків, а з уламків потрощених сутностей. У більшості слів уламки ці склеєні недбало, нетривко. Зміст осипається з них, як крейда, якою його, мабуть, і було писано.

Але є й уцілілі слова, що складаються з цілісних, неушкоджених сенсів — саме цими і лише цими словами доведеться користуватися тобі, доки ще живеться. Ними вітатимеш кожен доторк німого світу — хай навіть на голову крапне ворона, чи сліпота завадить говорити, а чи чужа смерть всотається в твою кров.

Цими словами оминеш кожну річ і промовчиш кожну любов.

Цими словами проклинатимеш і благословлятимеш, адже прокляття і благословення — суть перелік.

Цими словами відмовишся від останнього слова на останньому суді.

Ними взагалі просто відмовлятися, адже вони, як і ми — від мови: «Господи, змилуйся наді мною».

Гра з сірниками

Дні проминають за днями, і нічого не діється, нічого не відбувається. За вікном із подиву гідною методичністю проїжджають раз по раз жовті автобуси. Підозрюю — один і той самий імітує масовість. Дні спливають без номерів, означень, дат. Про дати дізнаюся з програми телепередач. Із самих телепередач нічого дізнатися неможливо. Нещодавно запитав приятельку:

— Який сьогодні березень?

— Місяць, — відповіла вона, знаючи, що слова можуть бути взаємозамінними.

Вчора цей ото березень був уповні, сьогодні його не видно. Закрили хмари. Та на моє безсоння це не впливає. Точніше так: моєму безсонню це не перешкоджає.

Звичайно, якісь дрібні метаморфози стаються. Мій банкомат, для прикладу, звертається до мене щоразу ввічливіше. Але грошей не видає. Певно розуміє, що, за найвищим рахунком, вони мені не потрібні. Все справді потрібне завжди безкоштовне.

Сьогодні бачив жінку, що йшла дуже швидко. Вона курила і на ходу втирала сльози. Вітер? Сонце? Пейзаж? Робила це вправно й майже непомітно, мабуть, не хотіла вразити зустрічних.

— Ти помітив, як багато людей на вулиці розмовляють самі з собою? — запитала мене мама.

— Це мобільні телефони, мамо.

— ?

— Вони говорять у мобільні телефони.

— Не плети дурниць. Ніхто при здоровому глузді не розмовлятиме з телефоном. І, крім того, ти ж бачиш — там немає ніяких дротів.

«Справді, — подумалося, — якби за кожним тяглися дроти, в цьому світі так усе переплуталося би…»

Вчора довго роздивлявся архівне фото вибуху атомної бомби. Ми навіть бомби не можемо сконструювати, не запозичивши в природи форми. Хоча цей рукотворний гриб справді прегарний. Шкода, що він вийшов із моди. Перед ним так щиро схилялися дерева і злітали з поверхні будинки (немов свічки, задмухані п'ятирічною дитиною у свій перший ювілей). Під моїм балконом є ще один рукотворний гриб. Залізний. Він, мабуть, мій ровесник, але зберігся значно гірше за мене: похилився, зіржавів, утратив вторинні статеві ознаки. Втім, я ж ніколи так не опікувався людьми, як він. Пам'ятаю його ще струнким, свіжопомальованим. Дітлахами ми часто вилізали нагору, на грибовий капелюх, адже тільки так можна було побачити всю його красу — жовті цятки на червоному тлі. Гриб — праобраз дому, парасольки і карти зоряного неба. Тепер, щоби побачити зірки, доводиться дивитися вгору: на капелюсі залізного гриба лише іржа — індустріальний еквівалент плісняви.

Сьогодні вперше за довгий час взяв до рук книжку. Першу-ліпшу, що трапилася на полиці. За правилами нового слововжитку вона мала би називатися «Дванадцять березнів». Зграбні імпресіоністичні ілюстрації і під кожною підпис — фраза з основного тексту. Я вже давно помітив: якщо хочеш запам'ятати якийсь образ, потрібно придумати підпис. Це як титри в кіно. Тільки навпаки: слова не пояснюють зображення, а викликають його. Недавній мій сон був такою мірою переускладнений графічно, що довелося вигадати цілу промову:

«Буває, що й сухий асфальт скидається на зоряне небо. Подібна подібність — випадковість, не більше: „палені“ двійники без документів, без ліцензій так просто приходять у світ і живуть десь у латинських кварталах, по чайна-таунах, гуртожитках, природничих музеях… чай на столі, стилет на стіні, відео у вікнах навпроти, все — пластилін у руках… немовлята безмовні, неконтрактні, неконтактні, безумовні, безумні, немов білизна на вітрі, немов ляда в пивницю… нема ладу ані в паперах, ані в новинах. Ані сентаво в кишені, ані жетона Анні передзвонити — лише квиток на вчорашній кіносеанс. От і любиш усі дороги без винятку. От і втискаєшся в кожне шосе, як у жінку, аби ті, хто проїжджає по тобі, не відчули жодного дискомфорту. Найважливіше — надійні ресори… а хто «не в'їхав» — не моя провина».

Довгі титри — найненадійніші. Що ховалося за цими словами? Не згадаю. Може, саме ці дванадцять березнів? Серед них одинадцять братів і одна сестра, не позбавлена шкідливих звичок. Любить курити на ходу. Скільки не переконували її, що це шкідливо — не слухає. Ходить і курить. Швидко ходить і швидко курить. І плаче, бо дим залітає в очі. «Сестро-березню, довго так витримаєш?» — питаються хором усі одинадцять братів. Їм добре. В них у всіх психотерапевтична освіта і повна відсутність шкідливих звичок. І вони завжди готові обговорити будь-яку проблему. «Хочеш про це поговорити?» — питаються й мене при оказії. Я не відповідаю. Мама ще в дитинстві заборонила мені розмовляти з незнайомцями. Тому я спілкуюся лише з телефоном. Він справжній друг. Він вміє слухати. І вміє мовчати. Що, зрештою, одне й те ж. А ще він пам'ятає всі номери і дати, всі дні народження, усі важливі справи. Але ніколи про них не нагадує. Може, з делікатності, може, тому, що я вже давно не купував йому батарейок. Він ніколи не ображається, просто замикається в собі, та й по всьому. Це мені зрозуміло. Іноді я й сам потребую самотності. Тоді згадую титри до забутих снів. Або зачиняюся на кухні й палю один за одним сірники — ще одна шкідлива звичка.

Дивно, на позір вони всі, як один — такі однакові, такі подібні, а згорає кожен по-своєму… В цьому є щось дуже людське, правда ж?

А гулі…

Вона з'являється щоранку. Дуже педантично, завжди о тій самій порі. Поводиться чемно і стримано, цілком логічно вважаючи, що вже самої її появи, навіть мовчазної, достатньо, аби я зрозумів, про що йдеться. А йдеться завжди про одне і те ж: я повинен нагодувати її. Готувати їй сніданки взагалі-то не мій обов'язок. Ні особисто їй, ані кому іншому я не давав