Читати книгу - "Переяславська рада - трагедія України і програш Європи"

татарами, шведами, були присутні "комісари" Війська Запорозького і, "повагу свою маючи, голос вільний подати могли"; непорушність прав "всякому стану духовному й світському"; амністію; права київського митрополита - щоб він, як здавна, так і тепер, належав до патріарха константинопольського і послушенства йому віддавав і ні "до кого иншего з верховности неналежнои и послушенства не был премушаный". А після смерті митрополита обирання іншого митрополита київського або якого іншого владики проводилося, як і здавна, вільно.

Остання стаття містить вимогу, щоб по всій Україні вільно було кожному фундувати школи й монастирі, а вже існуючі школи "всякого язика для ученія дітей" були вільні "и ни от кого не было зборено".

Молодий гетьман погодився приїхати на зустріч з царськими воєводами, які від нього в Переяславі добиваються повторної присяги Москві, але вже на обмежених правах. Зокрема, гетьман тепер повністю підпорядковувався царському урядові, московські воєводи з військом відтепер мали перебувати у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Браславі та Умані.

Коли українська делегація повернулася до Чигирина, то старшини, котрі не були з молодим гетьманом на новій Переяславській раді, ознайомившись із привезеними статтями, почали висловлювати занепокоєння їхнім змістом. Зрештою, і ті полковники, що їздили до Переяслава, при уважному повторному перегляді договору й порівнянні його, перебуваючи вже без оточення московським військом, теж побачили, що й статті Богдана Хмельницького в редакції 1659 року не співпадають з оригінальними, а містять у собі щось "небывалое".

Ті, що не їздили до Переяслава, стали нарікати на тих, які там були, за "несправність", дорікали Юрію Хмельницькому за поступки Москві, почали перекладати вину за такий вислід один на одного. Після довгих і гарячих суперечок вирішили вислати посольство до царя та просити його відновити свої права й зняти всі обмеження.

Посольство в складі полковників Андрія Одинця, Петра Дорошенка та ще трьох товаришів виїхало 13 (23) листопада 1659 року. Прибувши до Москви на початку грудня, представники козацької старшини поставили серед інших такі принципові вимоги, "за единогласным нас гетмана, полковников и всего старшего и меншаго товариства":

1) Щоб царські воєводи були лише в Києві та Переяславі, а "в иных украинных его пресветлого царского величества в Войске Запорожском городех не были и не наезжали..." (там само.- Т. 5.- С. 2).

2) Щоб Війську Запорозькому повернули право незалежного козацького суду - "так над старшиною, как и чернью, и правом осужденных по заслуге карать для той причины, чтоб через непослушание в Войске Запорожском смятение никакое не чинилось" (там само.- С. 2).

3) Щоб козацькі посли мали право самі віддавати привезені грамоти безпосередньо цареві і їх читали в їхній присутності.

4) Щоб цар не приймав жодних прохань і листів від старшини, духовенства, посполитих і Запорожжя без погодження гетьмана, оскільки "с оболгания ненавистных людей многие ссоры урастают" (там само.- С. 3).

5) Щоб під час мирних переговорів з Польщею та іншими державами посли Війська Запорозького, "вольный глас имеючи, место особное заседали" (там само.- С. 4).

6) Щоб було скасовано заборону зносин із Кримом, оскільки "в прежних статьях, каковы были даны бывшему гетману Богдану Хмельницкому, а ныне те статьи в Переясловле ж подтвержены, написано: с Крымским ханом, кроме миру, никакой ссылки не имеют, а мир иметь с ним по указу великого государя, его царского величества, для того, чтоб на жителей войска Запорожского и на украины царского величества Татаровя из Крыму войною не приходили и ихне разоряли и в полон не имали" (там само.- С. 4).

7) Про повернення права міжнародних зносин, оскільки переяславськими статтями передбачено, що "гетману послов и посланников и гонцов из окрестных и ни из которых государств к себе не принимать и против тех присылок во окрестные и ни в которые государства по службе и посланников и гонцов от себя не посылать для убытков денежных и иных всяких расходов войска Запорожского..." (там само.- С. 4).

8) Про дарування вини родичам і прихильникам Виговського, яким переяславським трактатом "по век живота в раде войсковой и в секретной и в уряде ни в каком не быть", бо якщо, мовляв, "кто не против этой статьи и учинит, в раду будет призывать и уряд какой на них положит, и те будут караны смертью" (там само.- С. 5).

9) Про ствердження давніх прав духовенству, зокрема, вільного вибору митрополита про залишення його під благословенством царгородського патріарха: "А что есть о началстве патриаршем, от которого бы мели митрополиты наши Малороссийские благословение брати, о том нам мирским говорити не належит, но на то что болши патриярх Константинопольский изволит" (там само.- С. 6).

Як бачимо, провід Війська Запорозького просив змінити ті статті Переяславського договору 1659 року, які зачіпали життєві інтереси Української держави. Однак, за винятком незначних поступок у Москві відмовилися переглядати вирваний під примусом у козацької старшини договір у Переяславі. Але відповідь знайшлася однаковою майже на всі прохання: "быть по Переяславскому договору".

Зрозуміло, це справило важке враження на українське суспільство та послужило потім однією з головних причин до повного розриву з Москвою. До речі, це сталося досить швидко. Хоч Юрій Хмельницький і намагався знайти порозуміння з царем, усіляко догоджаючи йому. Так, у серпні 1660 року як посол гетьмана приїхав до Олексія Михайловича корсунський сотник Григорій Піддониченко, який доставив до Москви два листи Юрія Хмельницького і вісім документів з листування колишнього гетьмана Івана Виговського з кримськими вельможами і його посланця до Бахчисараю Степана Богушенка.

В усній формі козацький посол мав просити царя прислати нового воєводу проти кримської орди замість Василя Шереметьєва, котрий пішов проти поляків і дати наказ донським козакам, аби "промишляли" над Кримом.

Крім того, посол мав просити Олексія Михайловича, щоб той відпустив з полону полковника Івана Нечая з братом в Україну, "дабы сестра моя дале не узнавала болшего вдовства" (там само. - С. 33).

Про звільнення Івана Нечая йшлося й в окремому листі до царя, оскільки, за словами українського гетьмана, "так многожды о Иване Нечае, зятя моего, до вашего царского пресветлого величества писал, а некогда не могу счастливым быти, чтоб получил желаемое" (там само.- С. 34).

Позицію Юрія Хмельницького можна було зрозуміти, бо, як він писав цареві "сестры мои, две вдовы, по Данилку Выговском и по Иване Нечаю с детками безпристани слезы проливают кровавые и на меня нарекают и докучают и просят, чтоб до вашего царского величества бил челом и писал, чтоб мною уж сего Нечая