Читати книгу - "Міфи Давньої Греції"

— Послухай мене, Персею, — сказав Гермес, зрозумівши його мовчання. — Смертні гинуть не тільки тоді, коли забракне їм сили, але й тоді, коли її надто багато. Що ти обираєш — життя і щастя чи силу і смерть?

— Життя і щастя, — не гаючись, скрикнув Персей.

І зробив так, як навчив його посланець богів: віддав Афіні Палладі разом із блискучим щитом голову Горгони Медузи. Відтоді могутня богиня носить завжди на егіді цю голову з отруйними зміями, що люто сичать. Коли цар Акрісій, Данаїн батько, дізнався, що дочка і онук його живі, ба навіть повертаються тепер на батьківщину, то страшенно злякався і втік до сусідньої країни.

Та якось володар тієї країни під час свята влаштував грища, запросивши найдужчих, найсміливіших мужів. Персей, що дуже любив такі чоловічі змагання, прибув один з перших. Кілька днів тривали змагання, і Персей щоразу здобував перемогу — у кінних перегонах, у стрибках, у двобої. І не знав він, що десь поблизу, за кущами, сховався його дід, який колись безжально кинув свого онука в море, а тепер, втираючи старечі сльози, здалеку милується ним.

Нарешті настала черга Персеєві кидати диск. Він розмахнувся, кинув щосили, але вітер і воля богів однесли той диск далеко вбік. Важкий бронзовий диск упав просто на Акрісія, враз старому потьмарився світ, і він простягся на землі неживий. Так справдилося давнє віщування.

Щиро оплакував убитого Персей, та ще як дізнався, що то його рідний дід. Акрісія поховали з великою шаною, але Персей не схотів його спадщини і помінявся з одним родичем — той став царем в Аргосі, а Персей — у Тірінфі. Там він довго й розумно володарював, підкорив собі інші міста і заснував славетні Мікени.

Персей зазнав великого щастя і в родиннім житті. Біля нього спокійно доживала віку Даная. Андромеда народила йому багатьох синів, ті — ще більше онуків, а правнуком його був великий Геракл.

ТАНТАЛ

Мало хто з-поміж смертних людей міг похвалитися такою увагою і прихильністю богів-олімпійців, як знаменитий Тантал, син Зевса і богині багатства Плуто. Тантал володарював у місті Сіпілі в Лідії, в благодатному, щедрому краї. Далеко навкруг Сіпіла простяглися родючі долини з виноградниками, садами і нивами, на зелених соковитих луках паслися великі стада худоби, а гора, на якій стояло місто, була золотодайна. Тож хліб і золото рікою текли до Танталового палацу, і разом із багатством росла шана і слава господаря.

І в родині своїй Тантал був щасливий: мав він гарну, добру дружину й дітей — дочку Ніобу та сина Пелопа.

Боги, а надто Зевс Громовержець, любили Тантала, часто запрошували його в гостину до себе, на осяйний Олімп, куди не вільно було З’являтися жодному смертному. А Тантала олімпійці садовили поруч себе, пригощали амброзією і нектаром, не криючись, радилися при ньому, і тоді він чув таємниці, відомі тільки безсмертним.

Спершу Тантал ніяковів на Олімпі, велич богів приголомшувала його, дивувала, та помалу він звик, призвичаївся, а що був гоноровитий, зарозумілий, то запишався і скоро став вважати себе трохи не богом.

Якось, дивлячись на Тантала, Зевс розчулився і сказав йому:

— Сину мій, проси в мене чого тільки хочеш, я все для тебе зроблю!

Та як же здивувався і образився Зевс, коли почув відповідь:

— Навіщо мені твоя ласка, все в мене є, а доля моя навіть краща за долю безсмертних богів.

Зевс тільки глянув на сина і мовчки стерпів образу.

Геть знахабнівши, Тантал викрадав на Олімпі їжу безсмертних — амброзію й нектар — і частував ними своїх земних приятелів, їм же він розповідав таємниці богів, не здогадуючись, що олімпійці все чують і бачать, та поки мовчать…

І Тантал робив злочин за злочином. Один лихий чоловік надумав сховати в нього золотого собаку, якого викрав у священному храмі на Кріті. За сивої давнини цей пес оберігав на Кріті колиску самого Зевса, як той був іще немовлям і німфи годували його молоком кози Амалфеї. Коли Зевс переселився на Олімп, золотий пес лишився в крітському храмі, а тепер його звідти викрав лихий чоловік і привів до Тантала, щоб найпевніше сховати.

Звичайно, на Олімпі все зразу стало відомо. Обурений Зевс послав швидкого Гермеса негайно забрати собаку, але Тантал почав відмагатись, мовляв, ніякого золотого пса в нього немає, навіть брехливо поклявся Гермесові.

Спохмурнів Зевс, аж увесь Олімп затягло чорними хмарами, але Тантал і не глянув угору. Страшна пиха заступила йому ясний світ. Зухвальцеві вже здавалося: він мудріший за богів, ті нічого не бачать, не знають. І, щоб переконати в цьому всіх, а насамперед — безсмертних, Тантал запросив їх до себе в палац на пишну учту. А пригощати олімпійців господар надумав жахливою, нечуваною стравою — печенею із свого юного сина Пелопа.

Та ніхто з богів не доторкнувся до тієї страви. Як завжди, ясно сяяли смолоскипи, від їхнього палахкотливого вогню скрізь яріло золото, срібло, та здавалося — чорна ніч запанувала в палаці. Ніхто з олімпійців не мовив жодного слова, всі мовчки підвелись і щезли з палацу, а з ними щезла зі столу і страшна печеня. На Зевсів знак її забрав із собою Гермес і цілющими травами оживив юнака, що став від того ще вродливіший і дужчий.

Згодом Пелоп запанував на всьому грецькому півострові, який на шану йому й досі зветься Пелопоннесом. Від Пелопа пішов великий рід: його син Атрей дав Греції двох славетних вождів — Агамемнона і Менелая, що очолили грецьке військо у Троянській війні.

Та поки що Пелоп був хлоп’ям, якого рідний батько, засліплений гордощами, надумав позбавити життя.

Такого злочину Зевс уже не простив Танталові. Він скинув його в підземне царство мертвих і прирік вічно мучитися з голоду, спраги і страху. Стоїть Тантал по горло в прозорій чистій воді, пече його неймовірна спрага, та тільки він нахиляється напитись, як вода в ту ж мить відступає і просочується в землю. Над головою в Тантала висять на розлогих гілках рожеві персики, гранати, рясніють соковиті яблука, груші, смокви, оливки, та марно голодний Тантал простягає до них руки — відразу рвучкий вітер геть відхиляє гілки. А вгорі, просто над Танталом, нависає велика кам’яна брила, вона от-от відірветься від скелі й розчавить його.

І немає кінця-краю Танталовим мукам.

НІОБА

Дочка зарозумілого Тантала, прекрасна, мов богиня, Ніоба, була чи не найщасливішою жінкою серед смертних. Вона