Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

Суть поезії Юліуша Віта, її специфічна й жанрова відособленість виявляється чи не найсильніше, коли ми зіставляємо її з польським поетичним авангардом, з яким цього поета об’єднує фундаментальна поетична позиція. Поетичний авангард визволив інструментарій мови з-під влади колишнього кліше і стереотипного образу, очистив поетичну абетку від колишніх прийомів і тропів, переніс площину рецепції на глибші яруси чутливості. Зробив це не стільки під тиском нових змістів, скільки з почуття нового ґатунку поетичної реальності. Тому ця діяльність, що випливала із засадничих і теоретичних переконань, була піонерською, була працею з перебудови апарату поезії. Була в ній пристрасть до експерименту, лабораторні зацікавлення, були захоплення і трем перед відкривчою спробою й несподіванкою. Поетичний авангард підготував ґрунт для нової генерації поетів, що надходила.

Вважаю Юліуша Віта одним із найуспішніших у доробку авангардної поезії. Але авангардність Віта далека від програмовості, далека від методичного й експериментального характеру. Вона в нього — неусвідомлена передумова, непередбачуваний результат, якийсь випадковий продукт нової мелодії і нової поетичної думки, якихось абсолютно нових вуст. Те, що вражає у Юліуша Віта, — це якраз відсутність будь-якої жилки віртуозності. Цей поет не знає чарів поетичної гри і забави, він стійкий до спокус експерименту. Якщо є якесь зерно правди в міті про невблаганну диктатуру натхнення, про вірші, які, наче фурії, нападають на поета, якщо ця похмура і трагічна версія поезії правдива, — то в цього поета вона знайде своє вражаюче й незаперечне підтвердження. Далекий від суверенного володіння інструментом, від майстерної гри, він радше сильний у своєму послухові, в тому, що правдиво, з фантазією і запеклою буквальністю свідчить про те, що йому призначено — чи буде це щастя й блаженство, чи біль і журба. Це поет, який уміє мовчати, мовчати незламно, аж поки почує єдиний голос у собі, якому буде покірний.

По суті, ця важка, складна природа, ця залежність від сил, якими неможливо керувати, є для поета іншим і трагічнішим призначенням, ніж прекрасна майстерність і віртуозність щасливих талантів. Не хочу переоцінювати цього різновиду, бо він має свої межі й недоліки, але те, що його невідступно супроводжує, — це якась сувора й поважна, іноді грізна автентичність. Однак можна припустити, що така поезія є справжнім виправданням, суттєвою санкцією на піонерську діяльність авангарду — цвітінням, що зійшло на нього, як на сухий жезл Аарона. Авангард виробив новий орган, новий синтаксис, новий інструментарій; і от з’являється хтось, хто вводить цей, здавалось би, штучний орган у кровообіг життя, хто цим синтаксисом примушено говорить, без штукарства, ніби від природи, для кого нове слово стає власним криком з глибини душі. Перефразовуючи висловлювання Енґельса про гегелівську діалектику, можна сказати, що Віт поставив на ноги метод авангарду, який перед тим ходив на голові. Цей заряд живої, гарячої крові приводить до втрати авангардною формою її езотеричності, до її виходу з вежі зі слонової кості і перетворення на прозору й зрозумілу.

У новій збірці «Лампи» Віт позбувається майже всього зовнішнього апарату й баласту мистецтва, відмовляється від строфи і нерідко від рими, повністю заглиблюється у слово, яке видобуває з глибини, прекрасне й сяюче блиском першого удару. Кожне слово народжується зі своєю природною масою, зі своїм власним часом і ритмом, побожно прийняте з природного лона, як плід, що сам відокремлюється від дерева, з єдиною турботою, щоби нічого в ньому не втратилося й не додалося нічого свого. Хода цих віршів іноді нагадує присягу роти, повторювану за кимось урочисто, чемно й покірно, з паузами між словами, із спертим подихом від ваги і серйозності слів.

Окреме дослідження можна було б написати про структуру поетичної реальності Віта. Це світ, де символічний процес, який надає справам глибших значень і стосунків, став самостійним процесом природних перебігів і коливань. Усе відбувається як природне спадання, як власна гравітація, без режисури автора — до символу, до глибшого сенсу, до міту. Це дивна й нова мітологія, де формулюються ці процеси, мітологія, у світлі якої постає нам краса світу, сяюча глазурним блиском першого дня створення світу. Що простішою стає мелодія цієї поезії, і що тоншим струменем, крапля за краплею, спливають слова, то дорогоціннішим виявляється той потік, то тремтливіше скочує він один за одним коштовні камені:

była wiosna                     була весна

noc wiosna były ciałem       ніч весна були тілом

byłaś ze mną                    ти була зі мною

jak nigdy przede mną         як ніколи переді мною

byłem w tobie                   я був у тобі

noc płonęła księżycem         ніч палала місяцем

ramionami                         обіймами

ustami                               вустами

i nie zgasła                         й не погасла

aż dzień zakrzyczał               аж поки день закричав

Саме тому я найбільше ціную суто ліричні твори цієї збірки, любовні й тюремні вірші з одиничною кантиленою, зіграні на одній струні, а в результаті — зовсім без струн, ніби в повітрі, самою мелодією речей та подій:

jasny jest świat                         світлий той світ

za rzeką                                  за рікою

za górą:                                   за горою:

nocy przejrzyste szklo                 ночі прозоре скло

otwarty daleko mapą                  далеко відкритий світляною

     świetlistą                                мапою

daleki                                      далекий

jak gdyby świat                          так ніби світ

po raz pierwszy otworzył powieki   уперше розплющив очі

w tę noc wtedy w Stróży                в ту ніч тоді у Сторожі

śpiewać wychodziłaś na wielki         співати ти виходила на повний

księżyc                                       місяць

ciemna jak brew śpiewaczko            темна як брови співачко

Складно дискурсивною мовою висловити, в чому полягає сяяння й палюча магія образів, якими горить вірш Віта. Я вдивляюся в його вірш, ніби в палаючу книгу, яка трансформується й окрилюється, так ніби текст сторінок увесь увіходить у полум’я, і врешті вже сам я палаю разом з ним — щасливо та яскраво.

nocą                             у ніч

kiedy ciemno spałaś          коли темно ти спала

ja spać nie mogłem            а я не міг спати

księżyc świecił mi w twarz;  місяць в обличчя мені світив;

lis lśniący i rudy                 лисніючий лис і рудий

palił gorąco jak ogień          обпалював гаряче ніби вогнем

Є там уперше створені образи й конфігурації, образи, видобуті з невідомих околиць внутрішнього космосу, є також інші, видобуті з темного боку внутрішнього афелію, з дивною символікою, як захопливі Плід або Фуга. Треба було б цитувати вірш за віршем, аби показати багатство, тканину цієї безцінної, соковитої поетичної матерії:

ciemny wiatr orkiestruje drzewa     темний вітер