Читати книгу - "Сіддхартха"

аж від тих перших днів, які тільки зміг пригадати. Коли ж він мав щастя, коли звідав він справжнє блаженство? О так, щастя спізнав він не раз. Щастя всміхалось йому в дитинстві, коли він засягав похвали у брахманів, коли краще, багато краще від перевесників розповідав священні вірші, провадив словесні змагання з ученими мужами і відзначався у жертвоприношеннях. Сіддхартха сказав собі ще тоді: «Тобі відкривається шлях, і пройти його ти покликаний. Тебе ждуть боги! » А потім, уже юнаком, коли ще вища мета усіх дум і роздумів піднесла його над гуртом таких самих, як він, коли він у муках намагався осягнути суть Брахмана, коли все, що він доти пізнавав, тільки будило у ньому ще більшу спрагу, в тій спразі, в тих муках він знову відчув те саме: «Йди далі! Бо ти — покликаний! » Цей голос Сіддхартха почув, як покинув він батьківський дім і обрав життя саман, тоді знов, як пішов від аскетів до того Довершеного, а потім від нього в незнаний світ. Як же давно він не чув цього голосу, як же давно не сягав вершин, як же гладенько і безвідрадно стеливсь його шлях! І минали так довгі роки, й не було ні мети високої, ні спраги, ні злету; були лиш дрібні насолоди та втіхи, й ніколи не знав він вдоволення! Усі ці роки він, сам того не усвідомлюючи, мріяв і прагнув стати одним із багатьох цих людей, цих дітей, та життя в нього було куди вбогіше і жалюгідніше, ніж у них, бо ні цілі, ні клопоти їхні не ставали його, а весь світ цей таких, як Камасвамі, для нього, Сіддхартхи, був усього лиш грою, танком, комедією, що її споглядаєш збоку. Тільки Камала була його серцю люба, була йому дорога. Та чи й досі вона така? Чи потрібна ще Камала йому, а він їй? Чи не грають вони у гру, що не має кінця? Чи треба заради цього жити? Ні, не треба! Ця гра — сансара, гра для дітей, гра, в яку, певно, приємно пограти один раз, двічі, десять разів... Але грати в цю гру знов і знов? ..

І збагнув Сіддхартха, що гра скінчилась, що грати він більш не в змозі. Від жаху він аж здригнувсь і відчув, як у ньому щось умерло.

Цілий день той просидів Сіддхартха під манговим деревом — згадував батька, згадував Говінду, згадував Гаутаму. Невже ж він покинув їх тільки для того, щоб стати таким собі Камасвамі? Ніч упала на землю, а Сіддхартха сидів і сидів під деревом. А як очі підвів і побачив у небі зорі, то подумав: «Сиджу я під власним манговим деревом, у власнім гаю...» І він кволо всміхнувся. Невже ж це було потрібно, невже ж так і треба, хіба не безглузда ця гра — те, що він має мангове дерево, що він має гай?

І Сіддхартха поклав край і цьому, і вмерло у ньому й це. Він устав, попрощався з манговим деревом, попрощався з гаєм. Цілий день він нічого не їв, тож тепер відчув нестерпний голод і згадав про міський свій будинок, про покої, про ліжко м’яке, про заставлений наїдками стіл. Стомлено він посміхнувся, струснув головою і з усім попрощався.

Тої самої ночі Сіддхартха пішов зі свого гаю, пішов з міста й уже ніколи до нього не повернувся. Довго ще шукав його Камасвамі, гадаючи, що Сіддхартху схопили розбійники. А Камала його не шукала. Почувши, що Сіддхартха десь зник, вона й не здивувалася. Хіба вона весь час цього не чекала? Хіба він — не самана, не бездомний, не прочанин? І найглибше вона відчула це тоді, як вони були разом востаннє. І Камала, попри біль утрати, була щаслива, що того останнього дня ще раз так палко пригорнула Сіддхартху до себе, ще раз із ним злилася і розчинилась у ньому.

Щойно довідавшись, що Сіддхартха зник, Камала підійшла до вікна, де стояла золота клітка, відчинила її, взяла рідкісну пташку й пустила її на волю. Довго дивилась вона їй услід — услід пташці. Від цього дня Камала нікого вже не приймала, двері її для всіх були замкнені. А згодом збагнула, що після останніх відвідин Сіддхартхи вона понесла.

НА РІЧЦІ

Сіддхартха тим часом блукав у лісі, вже далеко від міста, й нічого не знав, крім того, що повертатись назад більш не може, що життя, яким він жив стільки років, назавжди минуло, і він випив гірку до краю. Співуча пташка, що наснилась йому, умерла. Вмерла пташка у нього в серці. Глибоко затягла його емісара, з усіх боків убирав він у себе відразу й смерть, як ото губка вбирає воду, поки насмокчеться вщерть. Його сповнював пересит, сповнювала розпука, сповнювала смерть; не було вже на світі нічого такого, що могло б його захопити, що могло б його розвеселити, що могло б його втішити.

Йому, Сіддхартсі, палко хотілось уже про себе забути, знайти спокій, умерти. Хоч би на голову впала блискавка й убила його! Хоч би де взявся тигр і роздер його! Якби ж було таке вино чи трута, що одурманила б його, навіяла забуття і сон і щоб він не прокинувся вже повік! Чи є ще на світі бруд, яким він, Сіддхартха, не закалявся? Чи є гріх або глупство, якого він іще не вчинив? Чи є ще душевна мужа, якої він на себе ще не прийняв? Як тепер жити далі? Як тепер знов і знов удихати повітря і видихати, знов відчувати голод, знов їсти, знов спати, знов лягати до жінки? Хіба коловорот цей для нього іще не вичерпавсь, не завершився? ..

Згодом дістався Сіддхартха до великої річки в лісі, до тієї самої річки, через яку колись давно — тоді він був іще юнаком і йшов із міста від Гаутами — переправив один перевізник. Біля річки Сіддхартха нерішуче спинився. Від утоми й голоду він геть охляв. Та й те сказати — нащо його далі йти, куди, з якою метою? Ні, мети в нього більш нема, не зосталось нічого, крім пекучого, нестерпного бажання позбутися цього моторошного сну, сплюнути це видхле вино, покласти край цьому нікчемному, ганебному життю.

На березі стояла, похилившись на річку, кокосова пальма; Сіддхартха сперся плечем на дерево, обняв рукою стовбур і задивився в зелену воду, що все текла й текла під ним, задивився й раптом відчув,