Читати книгу - "Многії літа. Благії літа"

Ми привіталися. Баба врочисто почала розказувати старому про мою біду. Я сумирно опустив очі додолу, на свої ноги, рясно вкриті жахливими бородавками. Вони росли і множилися що не день, давно вже я не міг узутися.

Знахар слухав мовчки, дивився кудись попри нас байдужими очима. Тоді я ще не знав, що мудрість завжди трішки байдужа. Дивно, але жодного разу він не глянув на мої ноги — предмет лікування. Лише прогугнявив:

— Ти, Марто, йди. Дітвак най лишиться.

Баба поклала на поріг пляшку молока і кусень сала, пішла собі.

Ми довго стояли один проти одного. Старий пильно вивчав мене і, здавалося, що моя маленька постать розтопилася в цих глибоких вицвілих очах. Раптом горіх випав з його руки і цоркнув об дошку. Я мов би прокинувся. Тим часом дід схопив мене, переляканого, за вуха і наблизив до свого лиця так, що наші брови майже торкалися.

— Я тебе злікую, — прошипів таємниче. — Хочеш?

— Угу.

— Дуже хочеш?

— Угу.

— Маєш вчинити єдне невелике діло. Добре?

— Угу.

— Випросиш у попаді картоплину. Розітнеш її, одну половину з’їж, сирою, другу посади в городі. Кожен день поливай її досвіта і перед заходом сонця. Гадкуй! То буде твоє здоров’я. Коли картопля проросте, бородавки щезнуть. Все! Іди собі.

Знахар підняв горіх і мене більше не помічав. З тривожною бентегою кинувся я геть від глиняної халупи. Цілу ніч не йшов з думок дідо у довгій білій сорочці, клекотала його дивна бесіда.

Я зробив усе так, як він велів. А через два тижні заповітна картоплина пустила пагінець. У світанковому присмерку розглядав я свої зарошені ноги. Бородавок не було. Жодної.