Читати книгу - "Українське питання"

В XIV столiттi назвам «Мала Русь» i «Велика Русь» знайшлися новi застосування. Внаслiдок татарських наїздiв у XII й XIII столiттях вiдбувалися великi переселення з Київської Русi до вiддалених захiдних провiнцiй Галичини та Волинi. Згодом тi провiнцiї перевищили Київ своєю могутнiстю й багатством, а їхнього володаря почали називати «самодержцем усiх Руських земель». На початку XIV столiття кiлька митрополитiв намагалися поширити свої володiння за рахунок один одного. Суперечку вирiшили константинопольський патрiарх i Святiший Синод шляхом перерозподiлу єпархiй. Одному митрополитовi була призначена Галичина й Волинь пiд назвою «Мала Русь», а другому вiддана решта територiй пiд назвою «Велика Русь». Тож прецедент був пошанований: префiкс «Мала» залишено важливiшому з двох районiв — правлячому центровi.

В 1335 роцi Юрiй ІІ Галицький проголосив себе «з ласки Божої дiдичним князем усiєї Малої Русi». На думку деяких авторитетiв, у цьому був намiр пiдкреслити той факт, що його трон новiшого походження, нiж Київський — колиска раси й культури. З iншого боку, це могло означати лише пiдтвердження церковних розмежувань.

Вiд 1340 року майже вся Русь (Україна) опинилася пiд формальним суверенiтетом Литви, а Галичина — пiд Польщею. Треба пiдкреслити, що назва Русь вiдносилась тодi не до Москви, а до територiй Києва, Чернiгова, Переяслава, Бiлорусi, Волинi й Галичини. За винятком малих частин Чернiгiвщини й Сiверщини — i то лиш на короткий час — жодна частина Русi чи руських земель не пiдлягала царськiй владi. Тiльки пiд кiнець XVI столiття, коли Московiя проголосила себе третiм i останнiм Римом[26] i єдиним носiєм Христової правди, її монарх почав величати себе «Царем Русi»; це викликало протест Польщi, монарх якої в той час також величав себе «Правителем Русi» — на тiй пiдставi, що пiд його суверенiтетом знаходились Руськi землi.

В 1648 роцi гетьман Богдан Хмельницький вигнав полякiв з усiєї територiї Русi-України й проголосив себе «монархом i самодержцем Русi». В той час вiн мав повне право на цей титул. Згiдно з Ключевським, «Мала Русь все ще лежала тодi поза обрiєм московської полiтики». Поляки поновили напади на Україну, i Хмельницький мусив шукати допомоги. Вiн мiг вибрати собi союзника з-помiж кiлькох, але врештi схилився до Москви. В короткому часi вона зловжила його довiр'ям i пiдступно використала нагоду анексувати Україну. Вона захопила також Бiлорусь i Литву, i вiдтодi цар почав уживати iмперський титул: самодержець Великої Русi, i Малої Русi, i Бiлої Русi, i Литви, i Волинi, i Подiлля. Росiйський iсторик Ключевський розповiдає, що протягом кiлькох десятилiть малоросiйське питання вичерпувало росiйську закордонну полiтику; втримувати Київ i Схiдну Україну робилося дедалi важче.

Як ми вже бачили, в XVII столiттi Велика Русь i Мала Русь були вперше названi в титулi монарха Московiї. Порядок, в якому вони були поставленi в тому титулi, вказував на виразний намiр пiднести статус пiвнiчносхiдних територiй, на яких розвинулася Московiя, i понизити той район, який в розумiннi Грецiї й Вiзантiї був власне Руссю.

І все ж таки, ще довго по тому Московське царство було вiдоме як Московiя, а його народ називав себе москвинами. Лише в кiнцi XVII й на початку XVIII столiття увiйшла в практику назва «Росiя» на означення держави, а «великороси» — її пiдданих. До XVII столiття iноземцi називали Московiю Московiєю, а її народ — московськими людьми.

Україна

Коли, з метою пiдсилити свої претензiї на старшинство, москвини переставили термiнологiчне значення слiв «Малоросiя» i «Великоросiя» i, граючи на префiксi «Мало-», намагалися накинути малоросам тавро меншовартостi, народ пiвдня вiдрiкся вiд цiєї назви i прийняв назву Україна. Змiна була виправдана, бо «Україна» не менш iсторична назва, нiж «Русь». Ще в ХІІ столiттi цей край iнодi називався Україною, а її населення — українцями. Наприклад, в Іпатiївському лiтописi записано, що коли помер Володимир Глiбович, князь Переяслава, «Україна оплакувала його вельми», i що в 1189 роцi князь Ростислав «пiшов iз Смоленська в Галицьку Україну». Далi посилання на Україну знаходимо в старих документах вiд 1213, 1268, 1282 рокiв. В козацькiй думi, де описанi походи гетьмана Наливайка, говориться: «В нашiй славнiй Українi нiхто не допомiг українцям, коли розбрат прийшов в наш український край». Як синонiм «Русi», «Україна» була вживана в рiзних закордонних офiцiйних документах, хронiках, географiях i мапах XVI–XVIII столiть. Реєстри Сорбонни показують, що в XVI столiттi українських студентiв записували тут як «нацiональнiстю Русин з України» (natione Ruthena de Ucraina); на географiчних картах 1580 року в Нацiональнiй бiблiотецi Парижу назвою «Ucraina» позначено територiю по обидва боки Днiпра разом iз Києвом. Географ Сансон (Sansone) в заголовку своєї карти України, датованої 1641 роком, поставив: Ucraina o poese de Casacchi (Україна, або земля козакiв), i на тiй же картi вiдмiтив Московську державу як «Muscovia». Гетьман Хмельницький заявив польському мiнiстровi 1649 р.: «Я не залишив нi пана, нi князя в Українi», а в своїй промовi до київського духовенства сказав: «Бог допомiг менi вигнати ляхiв з України»;[27] у прокламацiї гетьмана Брюховецького 1668 року говориться: «Україна наша улюблена отчизна, яку Польща й Москва хочуть подiлити».[28]

Треба додати, що до 60-х рокiв ХІХ столiття слова «Україна» i «українцi» широко вживалися в росiйськiй лiтературi як синонiми офiцiйних назв «Малоросiя» i «малороси». Тiльки в 1863 роцi цензура їх заборонила й вилучила з обiгу. Того ж року мiнiстр внутрiшнiх справ М. Валуєв оприлюднив сумнозвiсну заяву: «Української мови нiколи не було, немає, i нiколи не буде». Вiд того часу по сьогоднi бiльшiсть росiян iз задоволенням повторюють це твердження без найменшого зусилля довести його науково.

Хоча назва «Україна» була заборонена в Росiї, зате в Галичинi й Буковинi, на територiях поза Росiйською iмперiєю, вона змiнила стародавню назву «Русь»; так само, в Галичинi й Буковинi «українець» замiнив «русина» й «руського», що були стародавнiми назвами тих людей. Цi змiни ввiйшли в життя, але офiцiйно визнанi австро-угорським урядом не були. В 1915 роцi група українських членiв парламенту звернулася до уряду, щоб замiнити «русина» «українцем», та нiчого з того не вийшло.

Отже, пiдходимо до заключного висновку: в давнi часи, починаючи вiд ІХ столiття, мешканцi землi, вiдомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскiльки москвини, цiлком iнший народ, присвоїли собi цi назви, то справжнi руськi люди вибрали своїй землi назву Україна, а собi — українцi. Вони мали повне право це зробити: