Читати книгу - "Second life (Друге життя)"

Його привела сюди сама Лі. Раз, другий, третій… А потім… а потім усі до нього звикли. Там не прийнято було питати, хто ти і чого ти тут. Там ніхто не перевіряв твого ID[44]. Власне, в тому куточку China Town, де жив Артем, було в’єтнамське гетто, яке, за його підозрами, складалося значною мірою з нелегалів. Вони тут роками хронічно мешкали, — маринували імбир, стругали палички, варили рис, ліпили dim sum,[45] розмальовували штучні нігті на продаж, — ніколи не виходячи за ворота з Червоним Драконом.[46]

Він познайомвся з Лі в університетській бібліотеці. Вона вчилася на бібліотекаря на стипедію від одного з ветеранів в’єтнамської війни. Є такі дивні екземпляри, яких досі мучає совість за минуле, і вони такими маленькими вчинками, упереміш із великими дозами алкоголю чи наркотиків, намагаються позбутися своїх неприємних снів і думок.

Грошей ветерана в’єтнамської війни вистачало на те, щоб заплатити за навчання, а на проживання Лі повинна була заробляти самостійно. Розмальовування накладних нігтів у манікюрному салоні її тітки покривало їй дешеві обіди, які вона отримувала в тітчиному домі.

Однак їй потрібні були живі гроші, кеш. І вона їх заробляла старим перевіреним жіночим способом серед тих самих ветеранів в’єтнамської війни, які дуже своєрідно мучилися докорами сумління і у такий старий дідівський спосіб позбувалися їх.

Лі була маленькою і гарненькою, як лялечка. Її пухкенькі губки вигиналися, як перевернута японська пагода; а через свої коротенькі ніжки і непропорційно довгу шию вона була схожа на маленьке гусеня.

Артем її так і називав: Гусятко. Лі не знала, що означало це слово по-українськи, і навіть вимовити його не могла, однак завжди щасливо усміхалася. Він називав її так у рідкісні хвилини зворушення.

Зараз Артем міг би звинуватити себе в тому, що приділяв мало уваги Лі, говорив їй мало теплих слів, рідко дякував, не робив подарунків.

Але то був такий час. Час іммігрантського виживання. Вони обоє думали про те, як вистояти в чужому і суворому для них світі, їм було не до романтики.

Іммігранти всіх часів у перші роки перебування на чужині переживають депресивний період звикання, який ретельно приховують від оточення: адже кожен може їм закинути: не подобається — шуруй у свою fucking country![47] І, по суті, матиме рацію.

Артем у глибині душі був дуже задоволений собою: він подолав цей «брудний» і принизливий період, не зламався. Звичайно, якби його, як інших представників пострадянської «золотої молоді», утримували батьки, йому б не довелося борсатись у брудному чайна-тауні, економлячи на житлі, працювати на кухні французького ресторану, економлячи на їжі і заробляючи на навчання. Однак він побачив країну зсередини, з дна, і це йому дало набагато більше, ніж маминим і татовим утриманцям.

Артем пишався тим, що зміг вибратися із самих низів на «пентхауз» північноамериканського суспільства.

Власне, подумав Артем, Лі була поряд із ним майже весь час, допоки він не поїхав учитися в магістратуру в Оксфорд, а це майже п’ять років. Лі була поряд із ним, як і годиться східній жінці, тихо, майже непомітно і віддано.

Артем так і не зрозумів, ким вона була для нього. Так і не зрозумів, що вона почувала до нього. Як справжня східна жінка, вона не демонструвала своїх почуттів. Вона йому служила.

Отже, вони зустрілися в університетській бібліотеці. Він помітив її, коли вона забилася в куточок читального залу і сльози котилися з її очей. Перший рік Артем учився в університеті за батьківські гроші. Жив в університетському гуртожитку, але друзів іще не завів. Почував себе дуже самотнім. Хотів навіть завести кошеня, щоб було кого погладити, пригріти на грудях…

Аж тут нагодилася Лі, маленька бездомна тваринка з губками перекинутої пагоди.

Артем підсів до неї і спитав, як і годиться в північноамериканському світі: «May I help you?»[48]

Трішки повагавшись, вона з жахливим в’єтнамським акцентом пояснила, що їй на завтра треба підготувати доповідь про цю товстелезну книгу, яка лежить у неї на столі, а вона знає точно, що цього зробити не зможе.

Він поглянув на книгу — типова північноамериканська муть, де, як у голлівудівському кіні, можна завжди передбачити, що в цей момент скаже герой і чим закінчиться сюжет… Він півгодини погортав сторінки, навздогад виписав кілька цитат і скомпонував їй проект, поки вона їжачилася на стільчику, прикриваючи куцою спідничкою стрілку на колготках.

Звичайно, вона провела ніч із ним у гуртожитку. І була потрібна йому не стільки як жінка, скільки як кошеня, яке спатиме, згорнувшись калачиком, під боком. Так їхні стосунки тривали перший семестр, потім другий, не претендуючи на щось серйозне чи сентиментальне. Все було схоже на бізнесову угоду: вона отримувала ідеально виконані проекти, а він, перевіривши її довідку від лікаря, свою дозу тепла.

Коли перший — оплачуваний — рік навчання в північноамериканському університеті закінчився, Артемові довелося подумати про новий спосіб життя. Йому треба було знайти дешеве житло і пристойну роботу, достатньо пристойну, щоб оплачувати навчання. Артем спитав у Лі, чи немає в її China Town якоїсь дешевої кімнати. Вона сказала, що є, але попередила, що це дуже погана кімната. Артем сказав: нічого, хай буде.

Вона сказала: Тім, ти не розумієш, це справді дуже-дуже погана кімната.

Артем наполягав на своєму.

Цікаво, що коли Лі привела його до помешкання, яке нагадувало класичні шанхайські трущоби, він подумав: вона мала рацію, це справді дуже-дуже погана кімната. Але це було дуже добре для нього. Бо й ціна була дуже-дуже смішна.

Ціна була настільки смішна, що його не дратували ні запахи перегорілої олії, ні бруд, ні комахи, ні сумнівні пожильці, ні порушення його приватності. Ціна за кімнату давала йому велику свободу в розпорядженні заробленими грішми.

Артем завдячував Лі й роботою в ресторані, куди він влаштувався офіціантом, а трохи згодом шеф-кухар вивчив його на непоганого соусьєра.[49] Саме цей кухар був постійним клієнтом Лі.

На цьому список послуг, які Лі надавала Артемові, Тімові, не закінчувався. Вона була дуже майстерна в побутових дрібничках — шитті, залатуванні, заштопуванні, прасуванні, пранні, чистці. Його одяг завжди був у бездоганному стані, вона його зберігала в старій дерев’яній скрині, аби вони не просякалися запахом в’єтнамської кухні.

Щоранку Артем вистрибував з ліжка і мчав до університету, вечорами, крім понеділка і середи, працював у ресторані соусьєром, а у вихідні давав уроки прикладної математики маленькому індуському вундеркіндові Джессі. Власне, коли Артем прийшов у родину дантиста Лола, ніхто не підозрював