read-books.club » Пригодницькі книги » Лагідний янгол смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

130
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лагідний янгол смерті" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 87
Перейти на сторінку:
важливо. Я ж бо там не працював.

По обіді постояв біля борту, вдивляючись у нервову лінію межі моря і неба. Раз по раз на маревній, хисткій лінії каспійського обрію виникали крапки кораблів. І море через це здавалося мені маленьким і тісним. Я не боявся цього моря — в ньому, певно, складно було загубитися... Хоча хто його знає, краще не пробувати...

За кілька днів Даша повідомила, що наступної ночі буде шхуна, яка підкине мене на Мангишлак. Я дуже зрадів цій новині й почав нетерпляче очікувати на пересадку.

Нічна пересадка на рибальську шхуну запам'яталася мені передусім дивними металевими звуками. Шхуна підійшла впритул до борту, і на неї з нижнього периметра скидали мішки з чимось залізним. Спочатку мені здалося, що в мішках — консерви, але коли стали дійсно скидати консерви, і до того ж не в мішках, а в перетягнутих шпагатом картонних коробках, я одразу зрозумів неправильність свого здогаду.

А нічне навантажування тим часом тривало. Я стояв біля крижастого Вані, якому Даша доручила посадити мене на шхуну. Він уважно стежив за тим, що відбувалося, час від часу перегукуючись із двома рибалками, що перебували на шхуні. Нарешті гукнув: «Усе! Боргів нема. Ще цього хлопчину візьмете до берега!» І при цьому він гепнув мене рукою по плечу, від чого я смикнувся. Чоловік унизу кивнув. Ваня кинув мій синьо-жовтий рюкзак униз, на шхуну. Рюкзак лунко гримнув на палубу — Даша на прощання щедро насипала туди рибних консервів, і тепер він важив, певно, кілограмів пятнадцять-двадцять.

— Давай, стрибай! — Ваня поглянув на мене.

До шхуни було метрів зо три. Вона трохи погойдувалася на хвилях. Мені стало страшнувато.

— Давай-давай, не дрейф! — підганяв Ваня.

Я переліз через бортик і знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.

— Давай, зловлять вони тебе!

Я стрибнув, і справді, двоє рибалок зловили мене, пом’якшивши моє приземлення.

— Марате, заводь! — сказав один із них іншому.

Вони якось швидко зникли на цій невеличкій шхуні, залишивши мене самого серед лантухів, ящиків і звалених під правим бортом мереж із великими білими поплавцями.

Шхуна сіпнулась і почала відходити від височенного борту плавучого рибзаводу. Тут унизу, ближче до води, було прохолодно. Я присів на мішок і миттю підскочив — напоровся задом на щось гостре. Промацав руками і помертвів: у мішках поза всяким сумнівом була зброя — чи то гвинтівки, чи то автомати...

«Отакої! — подумав я, пересуваючись, щоб умоститися на ящику з консервами. — Гарна шхуна, з уловом...»

— Гей, братан, ходи сюди! — покликала мене постать, що визирнула з боку стернової кабіни.

Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід до каюти, розташованої попід палубою.

— Степан, — простягнув мені руку мужик, який мене гукав. — А там, за стерном, Марат...

— Коля, — представився я.

— Випити хочеш? — запитав Степан.

— Дякую, ні.

— Ну, захочеш — скажи. Ми самі не п'ємо, але для гостей завжди знайдеться... Ти, Колю, часом не маковий гонець?

Вдруге я почув схоже питання.

— Ні, — сказав я, не знаючи, проте здогадуючись, що може означати це словосполучення.

— Шкода, — простягнув Степан. — А то б тобі роботи підкинули... Та гаразд, йди полежи... Ми тебе зраночку висадимо... Тобі ж байдуже де? Аби тільки від житла подалі? Так?

Я кивнув.

Мене раптом почало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на найближчу койку. Одразу попливла перед очима якась кольорова пляма. Тоді запала повна темрява — це я вже спав, чуючи працьовите буркотіння дизеля, який заховався десь тут, під підлогою каюти.

Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкання заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в койку, виставив праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забуркотів дизельок.

Зранку мене збудили. Я вийшов на палубу, і перше, що впало мені в око, — це відчутність брезентових мішків, у яких ховали зброю. Картонні ящики з консервами стояли, охайно складені під лівим бортом.

— Он твій берег! — сказав мені Степан.

Я подивився на пустельний брудно-жовтий берег із багатьма відрогами. Нічого вабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості скувало мене. Я мовчав і дивився уперед. Під ногами похитувалася палуба, а жовтий безликий берег гойдався за сто метрів від нас.

— Щас Марат підрулить, тут глибоко, можемо зовсім близько підійти. У тебе вода є?

— Вода? — перепитав я, отямлюючись зі свого заціпеніння.

— Питна.

— Ні.

— Ну ти даєш... — Степан здивовано похитав головою. — Гаразд, дамо тобі балон.

Балоном він називав пластикову п ятилітрову каністру. Він витягнув її з каюти і поставив поруч із моїм рюкзаком.

— Це ж пустеля, — пояснив він трошки роздратовано. — Тут тобі ні крана, ні пивної!

Я кивнув, щоб дати йому зрозуміти, що й сам усвідомлюю власний ідіотизм. Треба зауважити, я справді цієї миті гостро відчув цей ідіотизм, завдяки якому опинився чортзна-де і збирався хвилин за двадцять опинитися ще далі від доріг та від людей. На губах виникла нервова сухість. Я машинально взяв п'ятилітровий балон, відкрутив кришку і ковтнув води.

Стало якось млосно. Але берег невідворотно наближався. До нього залишалося вже метрів сорок чи й тридцять. Кам'яне плато, підмите біля основи хвилями і ними ж зализане, вивищувалося метри на два. Через нерівні проміжки верхня лінія плато порушувалася, і там уже хвиля облизувала камені, що осипалися вниз; ними, як сходами, можна було видертися нагору.

Якоїсь миті шхуну труснуло, і Степан, викрутивши шию в бік кабіни, гукнув:

— Марате, стопори!

До берега лишалося метрів зо три.

— Давай твої речі скинемо, щоб не намокли, — сказав Степан, підходячи до рюкзака.

Ми вдвох розхитали рюкзак і викинули його на берег, потім поруч із ним приземлилася і каністра з водою.

— Стрибай! — сказав мені Степан, киваючи у бік берега. — Скоро сонце припече — за п'ять хвилин висохнеш!

Я попрощався з ним і з Маратом, подякував їм і, відштовхнувшись ногами від борту, хлюпнувся в джинсах і футболці в каламутну каспійську воду.

— Гей, — гукнув мені Степан, коли я в обважнілому від води одязі видряпався на вузенький бережок, що впирався в неглибокий вимитий хвилями грот. — Якщо треба щось перевезти — ми завжди можемо! Розшукай!

1 ... 17 18 19 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лагідний янгол смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лагідний янгол смерті"