Читати книгу - "Енн із Острова Принца Едварда"

цілком і зусібіч задоволена: натхненним академічним суперництвом, новими знайомствами й поглибленням приємної та корисної дружби, веселими вечірками, діяльністю різноманітних клубів і гуртків, до яких вона належала, і новими обріями й зацікавленнями. Навчалася вона дуже сумлінно, бо ж мала рішучий намір здобути стипендію Торберна за успіхи у вивченні англійської літератури. Це дозволило б їй провести наступний рік у Редмонді, не зазіхаючи на скромні заощадження Марілли, котрих Енн постановила собі не чіпати.

Гілберт так само невтомно боровся за одну зі стипендій, та все ж знаходив час і для регулярних візитів на Сент-Джон, тридцять вісім. Майже на всіх студентських заходах він супроводжував Енн, і вона знала, що в редмондських плітках їхні імена були вже пов’язані між собою. Її це обурювало, та вона почувалася безпорадною, бо ж не могла покинути такого доброго давнього друга як Гілберт, надто тепер, коли він помудрішав — зрештою, як і мусив з огляду на те, що не одному редмондському юнакові кортіло зайняти його місце поряд з тендітною рудою студенткою із сірими очима, ясними, мов вечірні зорі. Хлопці ніколи не юрмилися довкола Енн так, як довкола Філіппи впродовж її тріумфальної ходи через увесь перший курс, проте були й довготелесий мудрагель-першокурсник, і веселий низенький гладунець-другокурсник, і високий зарозумілий третьокурсник, котрі любили час від часу зазирати на Сент-Джон, тридцять вісім, і в напханій подушками вітальні розмовляти з Енн як про різноманітні «логії» та «ізми», так і про менш серйозні речі. Жоден з них не викликав приязні в Гілберта, отож він ретельно дбав про те, щоб не втратити своїх позицій, висловивши ненароком своє справжнє ставлення до Енн. Для неї він знову був лише давнім ейвонлійським другом, і в цьому статусі мав очевидну перевагу проти кожнісінького зі своїх суперників. Енн і сама визнавала, що ліпшого товариша, ніж Гілберт, мати вона не могла, і була дуже рада — принаймні так казала сама собі, — що він облишив свої дивацтва, хоч і немало часу проводила в потаємних роздумах, чому так сталося.

Ту зиму затьмарила єдина прикрість. Якось увечері Чарлі Слоун, випроставшись на улюбленій подушці панни Ади, запитав Енн, чи готова вона пообіцяти йому «стати в майбутньому пані Слоун». Оскільки це сталося вже після спроби Біллі Ендрюса залучити до освідчення третю особу, то й романтичних сподівань дівчини майже не похитнуло, проте, звісно, стало ще одним тяжким розчаруванням. До того ж, вона обурилася, бо знала, що не дала Чарлі жодного приводу надіятися на таку можливість. Та чого ще чекати від Слоуна, як зневажливо запитала би пані Лінд? Уся поза, тон, слова і вираз Чарлі були просочені «слоунуватістю». Він не мав жодних сумнівів, що пропонує велику честь. І коли Енн, явно несвідома цієї честі, відмовила йому — так делікатно й обережно, як могла, бо навіть Слоуни мають почуття, яких не варто кривдити — «слоунуватість» виявила себе повного мірою. Чарлі сприйняв відмову геть не так, як то робили нещасливі женихи в уяві Енн. Він розлютився, вивергнувши на її адресу дві чи три образи; Енн знавісніла й відповіла йому короткою дошкульною промовою, котра боляче вжалила Чарлі, пробивши всю його захисну «слоунуватість». Він схопив капелюха й вибіг надвір із розчервонілим лицем; Енн рвонула сходами нагору, двічі перечепившись об подушки панни Ади, і кинулася на ліжко в сльозах образи та гніву. Невже вона принизилася до сварки з якимось Слоуном? Невже таке можливо — щоб її розлютили висловлювання Чарлі? О, це було навіть гірше, ніж виявитися суперницею Нетті Блуетт!

— Не хочу більше ніколи бачити цю бридку істоту, — ридала в подушку Енн.

Проте уникнути зустрічей було неможливо, хоч ображений Чарлі сам пильнував, щоб не опинятися з нею поряд. Відтепер його вторгнення більше не загрожували подушкам панни Ади, а коли вони з Енн зустрічалися на вулиці чи в редмондських коридорах, Чарлі вітав її достоту крижаним уклоном. Майже цілий рік по тому стосунки між цими давніми шкільними товаришами були такі напружені. Потім Чарлі переніс свої зневажені почуття на пухкеньку, рум’яну й кирпату синьооку другокурсницю, котра таки змогла віддати йому належне. Отож, він пробачив Енн і почав знову ставитися до неї приязно, хоч і зі зверхністю, яка мала на меті показати їй, що вона втратила.

Одного дня схвильована Енн влетіла до Прісциллиної кімнати.

— Почитай! — вигукнула вона, кидаючи Прісциллі листа. — Це від Стелли, вона збирається приїхати до Редмонду наступного року. Що ти про це скажеш? Я думаю, ідея чудова, якщо тільки ми зможемо все влаштувати. Як ти гадаєш, Пріс, ми зможемо?

— Скажу, коли дізнаюся, у чому річ, — мовила Прісцилла, відкладаючи грецький словник і беручи до рук лист Стелли. Стелла Мейнард була їхньою подругою в Королівській учительській семінарії, і по закінченні її вчителювала в сільській школі.

«Але тепер, мила Енн, я нарешті це покину, — писала Стелла, — і вже наступного року приїду до Редмонду.

Я закінчила три курси в Королівській семінарії, тому до коледжу можу вступати одразу на другий курс. А це вчителювання мені до смерті набридло. Колись я напишу цілий трактат під назвою „Гризоти сільської вчительки“ — страхітний, проте до болю реалістичний. Більшість люду, здається, вважає, що ми, вчительки, живемо собі на втіху, і тільки й маємо клопотів, що одержувати платню. Тож у своєму трактаті я відкрию їм очі на істинний стан речей. Бо ж, далебі, коли впродовж хоча б єдиного тижня я не почую, що виконую легку роботу за надто великі гроші, то негайно ж замовлю собі янгольське убрання для вознесіння на Небеса. „Ну, тобі гроші легко даються, — часом поблажливо зронить мені який-небудь платник податків. — Ти ж мусиш лише сидіти в класі й слухати відповіді учнів“. Попервах я намагалася сперечатися, та невдовзі порозумнішала. Факти — уперта річ, проте, як завважив колись один мудрець, вони геть не такі вперті, як ілюзії. Отож тепер я хіба що всміхаюся й красномовно мовчу. У моїй школі дев’ять класів, і я мушу навчати всього потроху — від внутрішньої будови земляних хробаків до розташування планет у сонячній системі. Наймолодшому з моїх учнів чотири роки — мати віддала його до школи, щоб „не плутався під ногами“, — а найстаршому двадцять, бо він собі раптом подумав, що здобувати освіту буде легше, ніж далі ходити за плугом. Я відчайдушно намагаюся за шість годин на день провести уроки з усіма й з усіх предметів, і зовсім не дивуюся, що діти почуваються в школі, мов той хлопчина, якого привели