Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Начальство поділяється на дрібне, середнє і велике. Відповідний поділ існував і тут для хворих. Одні лежали в загальних палатах, другі в окремих, треті в напівлюксах, четверті в люксах, а для найвищих вибудувано вже щось особливе: окреме крило нового корпусу, в під’їзді стовбичать типи з недовірливими обличчями, імпортний ліфт віз мене на третій поверх, де навіть коридори були обставлені валютними м’якими меблями, смішними й безглуздими в лікарні.

Брат займав апартаменти з кількох кімнат: приймальня, кабінет, спальня, кімната для чергового лікаря і медсестер. На широчезному угорському ліжку «Ержбет», в блакитній шовковій піжамі, блідий і переляканий, Марко лежав горілиць, не наважуючись зворухнутися, на мене тільки ледь скосив очі, жалібно застогнав і спитав плачливим голосом:

— Як ти думаєш, Миколо, я помру?

— Не придурюйся! — гримнув я на нього. — Комедію можеш ламати перед своїми лагодами та перед Марсель, а не перед рідним братом. Хіба в таких палатах вмирають? Чого ти оце тут розлігся? і взагалі — що це таке?

Я знав, як його оживити. Брат заворушився, забув про свої вдавані хитрощі, обурено витріщився на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— А все, що отут. Мене сюди насилу пропустили. Хто та чого? Я кажу: народ. А вони мовби й слова такого ніколи не чули. Може, поясниш? Ви ж із трибун не злазите, знай виспівуєте: «Все для народу! Все для народу!» Оце так вибудували, мабуть, для народу, а тепер ти лежиш тут сам-один.

Марко вже забув про своє «вмирання», рвучко підхопився в своїй розкішній постелі, сів стовпчиком, щоки йому заграли рум’янцями.

— Ти все примітивізуєш, Миколаю. Чому ти вважаєш, що тут лежу я, Марко Федорович Сміян, у даному випадку твій брат? Так можуть судити тільки примітивні люди. Треба дивитися глибше. Бо тут лежу зовсім не я.

— А хто ж тут лежить?

— Держава.

— Держава? Яка?

— Українська радянська держава, коли хочеш знати! В статті 68 Конституції УРСР записано: «Українська Радянська Соціалістична Республіка — суверенна радянська соціалістична держава».

— Яке це має відношення до того, що ти вилежуєшся в оцих палатах?

— А таке, що ці палати збудовано не для мене, а для нашої держави, для її престижу. От приїдуть до нас з візитом президент Міттеран або прем’єр Маргарет Тетчер, і хтось з них занедужає. Куди накажеш їх класти? В обласну лікарню Імені Мечникова? Суверенна держава повинна мати і відповідні резиденції і належні лікувальні заклади.

— Однак лежить тут не Міттеран, а лежиш ти, селянський син! Як може один чоловік розлягатися на три кімнати та ще й вистогнувати при цьому, що вмирає! Негайно вставай, одягайся, клич свого Самотугу, берися за телефони і шаруди паперами, коли не вмієш робити нічого іншого!

— Ну, чого ж ти зі мною так? — заскімлив Марко. — Брат ти мені чи не брат? Під одним небом народилися, під одним богом ходимо.

— Згадав про бога! Бог один, а путі в кожного — свої…

* * *

Колись усі сиділи на місці, тільки князь зі своєю дружиною невтомно пересувався, рухався, мов човник у ткацькім верстаті. Тепер нова княгиня припнула Володимира до Києва, зате весь люд новим богом буде зрушений з місця, і вже не зупинить його ніяка сила, як не зупиниться ніколи сонце на небі. Я був, може, перший з вигнанців, яким судилося блукати віки цілі, та надто молодий був, щоб це збагнути, хоч, коли подумати, то молодість це вада тільки для одного чоловіка, а для землі цілої — сподівання. і може, давній дух княжих мандрів, здобичливості, збройних пригод замінювався пригодами духу, який несла нова віра і книжна мудрість? Та я не міг збагнути всього цього. і коли їхав шукати Назимку, то радів не для нового бога і не для княгині Анни, а для самого себе найперше, хоч мав би тужити, бо сам себе заганяв у безвихідь.

Княгиня Анна припнула великого князя Володимира до Києва, а я припнув себе не знати й до чого, приселившись до діда Плюти.

Дід Плюта не давав мені спочинку ні вдень, ні вночі. Не встигав я притулитися щокою до м’якого кожуха в постелі, як дід уже розштурхував мене і гнав, квапив у мороз, у сніг, у темряву. Риба, звір, птахи, боги. У діда Плюти повсюди були свої, сказати б, підручні боги, і не він був для них, а вони для нього, вони відзначалися терпеливою невичерпністю, тому дід міг творити з ними будь-що, не відаючи про руйнування святинь і не остерігаючись відплати. В наші лозові верші попадав дурнуватий соменок, і дід Плюта смикав його за вуса, показуючи мені, як він смикає за вуса бога води. Ми ламали в пущі дрова для вогнища, а дід казав мені, що то тріщать кістки бога лісів і пасовиськ. Я бив стрілами тяжких тетеруків, а дід Плюта ловив їх хитро напнутими перевісами і хвалився, що вловлює в ті перевіси не самих тільки зимових гладких птахів, а самого бога летючого вітру.

Я мовчав, не суперечив настирливому дідові, терпів його вихваляння і величання своїми богами і все — заради Назимки. Їхав до неї і сподівався бачити її щодня, бо життя тут тісне, зима загнала людей до хиж, а тварин до теплих хлівів, нікуди дітися, не сховаєшся в просторах, як повесні або влітку. Я годував, поїв, чистив свого коня, а сам не спускав ока з дідової криниці — коли ж прийде по воду Назимка? Люди вешталися зрання допізна, терлися між собою, як риби, всі знали одне одного, знали вже й мене і ніби забули, що я чужий, а Назимки не було й не було, не горіли зелені вогники її очей, не обпікали мене холодним аж до здригання в душі вогнем щастя.

Я злився на діда Плюту, чомусь важаючи, ніби то він ховає від мене Назимку, а що не знав, як йому дужче дошкулити, то став всіляко зневажати й принижувати всіх його богів, божків і боженят.

— Гей, діду! — глумився я. — На що здатні твої боги? Вони лиш знай сопуть та дишуть, як ви довбете їм ребра та випускаєте з них душі. А наш бог Ісус Христос сліпих робив зрячими, прокажених — чистими, врачував розслаблених, виганяв з людей злих бісів, повелівав вітрами, шествував сухими ногами по хвилях морських, навіть воскрешав мертвих — і все те люди бачили власними очима…

Дід Плюта слухав і мовчав.

Заохочений його мовчанням, я заливався, як соловейко в густому листі, не