Читати книгу - "Життя у позику"

— Протистояти й мені?

— І тобі теж, але не так, як ти гадаєш.

Волков ступив на середину покою.

— Ти не можеш відійти, — сказав.

— Я можу, Борісе. Я думала тобі написати. Поглянь, — показала на латунний кошик для паперів біля столика, де лежав пожмаканий поштовий папір. — Я не змогла. То безнадійна справа, якби я хотіла тобі щось тепер пояснити.

«Безнадійна справа, — подумав Волков. — Що саме? Чому щось, чого вчора ще не було, сьогодні є безнадійною справою?» Поглянув на сукні і туфлі — ще секунду тому вони були картиною чудового безладу — а тепер лежали в гострому світлі розставання і були зброєю, націленою в його серце. Він вже не дивився на них, як на милий балаган, а скоріше з болем, який відчуваєш після повернення з похорону коханої особи, несподівано побачивши щось з її особистих речей, — капелюх, білизну, пару черевиків.

— Ти мусиш тут залишитися, — сказав.

Ліліан похитала головою.

— Я знаю, що не умію цього пояснити. Тому я хотіла піти без побачення з тобою. Я думала написати тобі, коли спустимося з гори, але певна, що й на це б мені не стало сил. Не ускладнюй, Борісе.

Не ускладнюй. Так завжди казали ті уособлення привабливості, егоїзму і безпорадності, коли задумували зламати комусь серце. Не ускладнюй! А чи вони коли-небудь задумувалися, щоб не ускладнювати життя партнерові? Хоча, хтозна чи не було б гірше, якби справді так думали. Чи не було б тут чогось з тієї фатальної жалості, яка погладжує тебе, тримаючи в руках кропиву.

— Ти їдеш з Клерфе?

— Я їду з Клерфе вниз, — відказала Ліліан похмуро. — Він забирає мене так, як людина в авті забирає дорогою пішохода. У Парижі ми розлучимося. Я залишуся там, а він поїде далі. Мій стрийко живе у Парижі. Керує моїм невеликим капіталом. Там я і залишуся.

— У свого стрийка?

— Ні, в Парижі. — Ліліан знала, що каже неправду, але в цей момент саме це здавалося їй правдою. — Зрозумій мене, Борісе!

— Навіщо тобі, щоб я тебе зрозумів? Досить, що ти їдеш.

Опустила голову.

— Маєш рацію. Бий далі.

Бий далі. Вистачало на хвильку завагатися, як вони відразу казали: «Бий далі», — так, мовби то їх хтось хотів покинути, їхня логіка ніколи не сягала далі, ніж до наступної відповіді, все, що було раніше, негайно витиралося з пам’яті, мовби взагалі не відбулося. Достовірним було не те, що крик спровокувало, а сам крик.

— Я не буду тебе бити, — сказав.

— Ти хочеш, щоб я лишилася з тобою.

— Я хотів би, щоб ти лишилася тут. А це дещо інше.

«Я теж уже брешу, — подумав. — Звичайно, я хочу тільки того, щоб вона залишилася зі мною, вона — єдина, те останнє, що я маю, ціла планета скорчилася для мене і обмежилася цим селом, я можу порахувати його мешканців, я знаю майже кожного з них, це село стало тепер моїм світом, а вона є тим, чого я хочу від цього світу, я не можу її втратити, мені не можна її втратити, я вже її втратив».

— Я не хотів би, щоб ти відкинула своє життя, як безвартісні гроші.

— То тільки слова, Борісе. Якщо хтось у в’язниці має на вибір: жити бодай рік на волі, а потім померти, або гнити до кінця життя у в’язниці — що має зробити?

— Ти не у в’язниці, душко! Ти маєш на диво фальшиве уявлення про те, що таке життя внизу.

— Знаю. Бо й справді те життя мені невідоме. Я знаю тільки той його бік, який був війною, шахрайством і злиднями, а якщо навіть другий бік виявиться повним розчарувань, то і так, напевно, не буде гіршим за той, який я пізнала і який, я певна, не може вичерпати усього життя. Мусить там бути ще щось, щось, чого я не знаю, щось, що збуджує в мені неспокій і кличе мене. — На мить замовкла. — Досить про це, Борісе. Усе, що я кажу, фальш, стає фальшивим в момент, коли я промовляю, слова фальшиві, банальні і сентиментальні не поціляють, замінюються в ножі, а я не хочу тебе ранити, але кожне слово мусить бути ударом, якщо я хочу бути чесна, і навіть коли я думаю, що я чесна, насправді усе виявляється зовсім не так, чи й сам не бачиш, що я нічого не розумію?

Підняла на нього погляд, в якому безсиле кохання мішалося зі співчуттям і ворожістю. Чому змушував її, щоб повторювала те, що казала собі тисячу разів і хотіла вже забути?

— Клерфе хай собі їде, а ти за кілька днів і сама зрозумієш, яку помилку ти б зробила, поїхавши за цим щуроловом, — сказав Волков.

— Борісе, тут не йдеться про Клерфе, — відказала Ліліан без тіні надії в голосі. — Чи мусить бути завжди інший чоловік?

Не відповів. «Навіщо я це їй кажу, — подумав. — Я дурень, роблю все, щоб іще дужче відштовхнути її від себе! Чому я не скажу їй з усмішкою, що має рацію? Чому я не застосував цього старого фортелю? Хіба я не знаю, що програє той, хто прагне втримати, а виграє той, хто з усмішкою відпускає? Невже я забув про це?»

— Ні, — сказав. — Це не обов’язково має бути інший чоловік. Але якщо це так, то чому не запитаєш мене, чи я не хотів би поїхати з тобою?

«Помилка, — подумав, — знову помилка! Навіщо я їй нав’язуюся? Вона хоче втекти з лікарні, то навіщо мала б брати зі собою хворого? Я є останнім чоловіком, з яким вона хотіла б подорожувати!»

— Я не хочу з собою брати нічого, — відказала. — Я кохаю тебе, Борісе, але я не хочу з собою брати нічого.

— Ти хочеш усе забути?

«Знову помилка», — подумав з відчаєм.

— Я не знаю, — сказала Ліліан пригнічено. — Звідси я не хочу з собою брати нічого. Не можу. Не муч мене!

Він на хвилю завмер. Знав, що не повинен відповідати, але водночас здалося йому несамовито важливим пояснити їй, що вони обоє мають зовсім мало життя попереду, і той час, яким досі вона так гордувала, колись буде найдорожчим, хоч би то були лічені дні і години, і тоді її охопить відчай, що вона відкинула його пропозицію, хоча зараз зовсім так не вважає — але знав також, що кожне вимовлене ним слово прозвучить банально, і навіть той факт, що воно правдиве, не зробить його зрозумілішим.