Читати книгу - "Марево"

— Не знаю таких, — здвигнув плечима професор.

Дервіш сказав щось сердите білобородому перекладачеві, і той гнівно звузив свої очі.

— Якщо ти не захочеш піти сам, то ми поведем тебе. Такий наказ Алаяр-хана.

— Коли ви не боїтеся застосувати насильство до громадянина великої країни, то що ж, — сказав Григорій Микитович і підвівся.

— Григорію Микитовичу, але ж вони вас уб'ють! — вигукнула Елла.

— Не турбуйтеся, — заспокоїв її професор. — Вони побояться це зробити.

— Отже, ти відмовляєшся? — запитав востаннє білобородий.

— Я не знаю ніякого Алаяр-хана. Не хочу знати! — гордо відповів професор.

— Тоді… — сказав перекладач і щось гукнув своїм. Вмить на професора накинулося одразу кілька чоловік, зв'язали, на голову накинули вонючий вовняний мішок і посадили у сідло, прив'язавши ноги до стремен. Почувши крик Елли, яку теж, мабуть, зв'язали й посадили на коня, Григорій Микитович зробив спробу вирватися з рук тих, що його тримали, але надто нерівними були сили і довелося скоритися. Навколо них почалася метушня, ревіли верблюди, рипіли сідла, натужно кричали люди: певне, вантажили на верблюдів майно експедиції. Потім весь цей гамір перекрив пронизливий голос дервіша, і караван рушив.

ПРИМАРИ НАД ПУСТИНЕЮ

Кайнаров гнав машину. У кузові сиділо шість тегеранських студентів, які висловили бажання допомагати радянським лікарям. У кишені в Трубачова лежав новий лист фармандара до всіх місцевих представників влади, в якому якнайсуворіше наказувалося в усьому сприяти й допомагати експедиції. Отже, треба було поспішати.

Напівдорозі до Марестана вони зустріли валку людей, які чимдуж поганяли своїх верблюдів, коней і худих ішаків, нав'ючених злиденним домашнім скарбом, немов втікали від якогось лиха. Олег наказав Кайнарову зупинити машину, виліз з кабінки і, зачекавши, поки передній верхівець порівнявся з ними, запитав того:

— Що трапилося, добрий чоловіче? Чи не везете ви якихось сумних звісток.

Вершник, не відповідаючи, промчав повз них, тільки злякано блимнув червонуватими білками великих очей. Здивований і зацікавлений поведінкою верхівця, Олег спробував задати подібне питання ще кільком, але відповіді ні од кого не одержав. Лише якийсь балакучий дід зупинив біля нього свого верблюда і, задираючи ріденьку борідку після кожного слова, сказав:

— Новини бувають чотирьох видів, юначе: ті, що їх не слід знати й не слід говорити про них; ті, що їх слід знати і говорити про них; ті, про які треба говорити, але не слід їх знати, і ті, які треба знати, але нічого про них не говорити. Наші новини — останні. Вони жахливі, і розповідати про них не слід. Бо негаразд говорити брехню, але ще гірше говорити таку правду, що треба витратити тиждень, щоб у неї повірити.

— Нісенітниця якась, — здивовано сказав Трубачов, сідаючи в кабінку. — Поїхали далі, Кайнаров.

Через кілька годин вони натрапили на великий табір кочовиків, що, як видно було з усього, теж утікали від чогось невідомого й жахливого. Похмурі обірвані чоловіки міцніше підв'язували хурджини на спинах верблюдів і ослів; жінки худими, синіми руками нашвидкуруч доїли овець, що жалібно мекали й переступали з ноги на ногу, замурзані дітлахи сиділи на строкатих вузлах, почеплених на верблюдах, боячись злізти хоч на хвилинку на землю, бо табір от-от мав рушити з місця.

Знову Кайнаров зупинив машину і Олег пішов розпитувати, що трапилося. Кочовики недовірливо дивилися на високого юнака з незвичайно світлим волоссям і блакитними очима, мимрили щось нерозбірливе і поспішно відходили вбік, мабуть, не вірячи в добрі наміри Трубачова.

Врешті один з них наважився поділитися з чужинцем страшною новиною і, нахилившись до вуха Трубачова, тихо сказав:

— Гійамат!

Слово «гійамат» у персидській мові мало два значення: «страшний суд» і «переляк, переполох». Те, що люди чимось справді перелякані, Олег бачив і так, але чим саме перелякані, яка причина? Він запитав про це свого співрозмовника.

— Валах, — знову одним словом відповів той.

«Валах» означало «марево, фата-моргана». Для визначення цього поняття були ще й інші слова. Було слово «сендкиш», яким називали й марево і райдугу, були слова «кур-аб», «аб-наме», «сар-аб», в основі яких було «аб» — вода, бо марево в пустині завжди пов'язується з водою, з приваблюючими картинами синіх рік і широких озер, які струменять свої води перед зором змученого жагою подорожнього.

Докладніше про марево Олегові нічого не вдалося дізнатися, і єдине, що залишилося їм, — це поспішати назустріч невідомому явищу, що скаламутило все навкруги, туди, де чекали їх професор і Елла.

Вже біля самого Марестана вони зустріли старезного діда, який сидів на ослі, штрикав його гострою паличкою в гриву, гатив голими порепаними п'ятами в боки й хрипко вигукував: «Кх, кх!»

Олег вийшов з машини і підняв руку. Але дід дивився кудись вдалину і гнав свого осла далі.

— Батьку, — ласкаво сказав йому Трубачов, — чи не на весільний той[22] поспішаєш ти, турбуючи свого осла?

Дід повернув голову на звук голосу, і Олег побачив, що він зовсім сліпий, його очі давно вже витекли і на їх місці були тепер червоні страшні провалля.

— Я не поспішаю на той, джаним[23], — відповів дід, — я втікаю від лиха.

— Ти поспішаєш услід за іншими, які налякалися якихось привидів? — запитав його Олег.

— Так. Настав день страшного суду, все живе мусить загинути в цих місцях, які аллах лишив свого благословення. Тому люди повинні втікати звідси.

— Чому ж ти відстав од усіх?

— Кожний втікає з такою швидкістю, з якою може втікати. Я сліпий і старий, мій осел знесилений і худий. Я не міг встигнути за скакунами й за тими, хто поїхав на дужих ослах…

— А не соромно тобі лишати свої рідні місця? — запитав Трубачов. — Адже старі люди не повинні боятися смерті.

— Соромно не старому, а молодому, — відповів дід. — Бо молодий мусить боротися, а не втікати. А старий, навіть коли бачить смерть, нічого не може з нею зробити.

— Але ж ти сліпий!

— Що з того? Якби був зрячим, я б міг побачити те, що так всіх лякає, і ще б подумав: втікати чи ні. А так — я повинен вірити іншим. Всі бояться, і я боюся.

— Але що ж це за марево? Звідки воно?

— Я чую по голосу, що ти молодий. У тебе очі, як у гірського сокола. Піди — дізнайся.

І дід штурхнув свого осла.

В Марестані не було жодної душі. Легенький вітерець стиха шарудів густим листям садів, гнав по вузьких вулицях пір'їнки й різноколірні ганчірки, збирав водяні брижі на поверхні ариків. На тому місці, де три дні тому горіло вогнище