Читати книгу - "Золотий фараон"

— Енемпсесе, я суворо випробував тебе, але ти не схибив. У твоїх словах не чути ані впертості, ані гніву. Ти вірний фараонів слуга, і я прославлятиму твою непорушну віру в богів.

Наглядач низько схилився перед Ментуфером. Потай він дякував богові — опікунові злодіїв та ошуканців, який так добре його підтримав. Ще мить тому Енемпсес намірявся тікати, якби верховний жрець наказав відчинити гробницю.

Але високий служник бога Амона-Ра відверто визнав свою поразку.

Смиренно схиливши голову, Енемпсес сказав:

— Пане, мудрість твоя надзвичайна. Ти читаєш думки людей, наче слова на папірусі. Тож ти знаєш, напевне, й те, що я надумав засипати хід до гробниці, забити його камінням і землею, а коли замете його піском, люди забудуть за цю гробницю на сто тисяч років.

Верховний жрець нахилив голову, ледве приховуючи лють. Як він жадав, щоб його погляд мав силу стріли і простромив брехливого наглядача! Однак він мовив спокійно й гідно:

— Твій план чудовий, Енемпсесе. Нагороду за свій вчинок ти дістанеш колись на тому світі від самого Осіріса.

ЗАЧАРОВАНА КРАЇНА НАД НІЛОМ

НАПОЛЕОНОВЕ ВІЙСЬКО ПРЯМУЄ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ

Гренадер Андре Сімон ішов заточуючись, наче п'яний. З кожним кроком голова в нього хиталася з боку на бік, наче була зламана шия. Сімон уперто не зводив очей з ніг Жана Легранжа — солдата, що йшов попереду. Він нічого не хотів бачити, крім оцих сірих од куряви черевиків. Уже була несила дивитися на безкрає море піску. Але й Легранж за кожним кроком здіймав водограй ненависного жовто-сірого піску. Ноги потопали в ньому, їх треба було, напружуючи сили, витягати і, змагаючи нестерпний біль, знову ставити на пісок.

Легранж теж знесилився. Цей Єгипет — справжнє володіння диявола. Навкруги — нічого, крім розжареного, пекучого піску. А вгорі — небо, як суцільне блакитне скло, що розтопилося від вогняної кулі сонця.

Сімон розмірковував. Скільки днів збігло відтоді, як їхнє військо висадилося па єгипетському березі? Сімнадцять чи вісімнадцять, а може й дев'ятнадцять? Куди веде їх генерал Наполеон Бонапарт? Вони йдуть усе далі й далі на південь. Що тут завойовувати? Клятенну піщану пустелю? Для цього Наполеонові не треба було тридцяти восьми тисяч чоловік і двох тисяч гармат. А ті сто сімдесят п'ять учених панів, що їдуть, розлігшися, на повозах, — яка їхня мета? Поміж них є мовознавці, топографи, астрономи, художники, геологи і навіть поети. Мабуть, поети оспівуватимуть славного генерала, коли він завоює пустелю? А це, певно, станеться, бо вороги, мамелюки, й не показуються, хоча про їхню дикунську войовничість французи наслухалися немало балачок під час подорожі морем від Тулона до Єгипту.

Легранж обернувся і простяг руку:

— Чи є в тебе ще ковток води, Андре?

Сімон побовтав флягу на портупеї.

— Ані краплини, Жане. Та, певне, хтось з-поміж учених в обозі може накликати на нас зливу, — спробував він пожартувати.

— Е, нічого вони не можуть, хіба що задарма їсти. Спробуй-но всунути кому-небудь з них зброю до рук. Побачиш, що той віслюк триматиме її задом наперед.

Нараз просто над Легранжем пролунав чийсь голос:

— Тоді дай мені свою рушницю, гренадере. Я покажу тобі, що вмію поводитися з нею не гірше за тебе.

Сімон глянув угору. Обіч нього гарцював на сухореброму коні чоловік у цивільному. Чорний трикутний капелюх із республіканською кокардою він насунув аж на чоло, захищаючись од сонця. Але сміливо окреслений ніс лишався на сонці й червонів, наче обпечений вогнем.

— Згадуючи віслюка, я не міг думати про вас, месьє Денон, — пробурмотів Легранж. — Я знаю, ви добре стріляєте.

Вершник нахилився і засміявся:

— А, ти знаєш мене, гренадере? Звідки? Мабуть, іще з Парижа?

Легранж, здавалося, зніяковів. Переклавши рушницю з правого плеча на ліве, він мовив:

— Я не скажу напевне, месьє. Може, бачив вас під час італійського-походу або ж на Рейні. У війську про вас багато говорять. Чи то правда, що ви об'їздили всю Європу й можете складати вірші, малювати й навіть писати книжки?

— Я багато подорожував, це правда. Був у Санкт-Петербурзі при царському дворі, був у Флоренції, Женеві й ще бозна-де.

— І тут, у Єгипті, теж, месьє? — спитав зацікавлений Сімон.

Вершник підняв ліву руку в рукавичці й відразу ж опустив її.

— Досі я знав тільки з книжок про цю зачаровану країну.

Легранж обернувся до Сімона і, посміхнувшись, мовив:

— Тепер я нарешті збагнув, чому замість тінявих лісів і зелених лук ми бачимо протягом тижнів тільки піщану пустелю, — тут усе зачароване.

Денон підвів свого коня ближче до Легранжа й поклав тому руку на плече.

— Послухай-но, сину! Ти тепер лихий на все, бо нема чого їсти й пити, а коли ми дістанемося до Каїра на річці Ніл і побачимо піраміди, то з подиву ти забудеш про голод і спрагу.

Легранж недовірливо звів очі:

— Піраміди? А що воно таке? Чи можна їх повезти додому як здобич?

Денон відкинув назад голову й засміявся, дивлячись у небо.

— Піраміди? Повезти додому?

Раптом його обличчя споважніло. Схилившися до Легранжа, він відповів:

— Піраміди — то споруди з каміння! Їм чотири тисячі років. Їх звели єгипетські фараони руками сотень тисяч рабів. Мільйони обтесаних кам'яних брил лягли там одна на одну. Кожна брила така важка, що десятерик коней не зрушить її з місця.

Легранж роззявив з подиву рота і запитливо глянув на Сімона, але і той був щиро вражений.

— Розповідайте далі, месьє, — попросив він і так задивився на Денона, що наступив Легранжеві на ногу.

Денон стенув плечима.

— На жаль, я нічого не можу вам більше розповісти, бо досі ще ніхто не знає таємниці пірамід. Невідомо, з якою метою їх споруджено. Може, люди дізнаються про це згодом, а може, — ніколи. У цій країні є сила-силенна загадок, що їх треба розгадати, тому генерал Бонапарт і взяв із собою стількох учених.

— А ви, месьє? Що ви маєте тут робити? — спитав Легранж.

Денон замислено дивився в пустелю, що мерехтіла від спеки.

— Я малюватиму старожитні пам'ятки. Всі, які побачу. Зрештою… — Він сунув руку в торбу при сідлі, вийняв звідти аркуш паперу й подав Сімонові. — Тобі подобається?

Легранж обернувся, щоб теж подивитися на малюнок.

— О, це чудово! — вигукнув він. — Ви намалювали наше військо в поході, месьє Денон. Отой попереду — то ж я! Андре! Ти бачиш? А за мною — ти! Надзвичайно!

У захваті він вийшов із шеренги й, показуючи на