Читати книгу - "Мертвим не болить"

Справді, на ліжку тіснувато, хоч там уже тільки один поранений. Того, що хрипів, уже нема. Німець, потоптавшися на місці, неохоче підбирає довгі ноги і сідає навпроти сержанта. Той, видно, вже й не проти помиритися з полоненим. З «моїм» полоненим.

А врешті, чорт із ним! Чим далі він од мене, тим краще! Що я, зобов'язаний увесь час дбати про нього, оберігати, заступатися? Такий він «мій», як і сержантів, Каті чи ще когось. До того ж, може, ще яка сволота... Тільки зв'яжися, не розплутаєшся за ціле життя.

Я злий і недобрий. Болить поранена нога, на душі така бридота, ніби я вчинив якусь підлість. Швидше б дочекатися ранку та покинути цю хату, це село, в якому спіткали мене самі неприємності.

11

Га-ах!

Вулиця на кілька секунд освітлюється дивовижним веселковим сяйвом. Пішоходи радісно здригаються й оглядаються. Пе­реливчасті і зеленкувато-червоні відблиски розсипаються по бруківці.

Га-ах! Га-ах! — пружно відскакують від фасадів другий і третій повітряні вибухи. Різнокольорове ракетне віяло засвічує над вулицею небо. Жовто-зелено-червоні зблиски ряхтять у вікнах поверхів. Тіні від дерев і стовпів перелякано кидаються по блискотливому бруку. Велично-кольорове сяйво вгорі досягає зеніту і, не спиняючись, шугає вниз. Вогняні букети, здається, осипають дахи будинків. Коли небо гасне, по вулиці із закутків і під'їздів відразу ж виринають тіні, які швиденько зникають у вечірній темряві.

Фейєрверк вириває мене з минулого. Я оглядаюся. Незнайомі будинки, вузенький, малолюдний хідник. Брук розтинає трамвайна колія. Трохи далі глухий нефарбований паркан з козирками та обривками афіш на дошках. Чорт знає, куди це мене занесло.

Під тьмяним ліхтарем край хідника збентежено спиняється маленька згорблена бабця з кийочком у руці і сумкою. Перелякано вглядається в небо, сповнене відблисків. Із сумки блищать фольгою дві молочні пляшки. Кінчик бабчиного кийка дрібно дрижить на асфальті.

— Не бійся, бабцю. Це салют.

Бабця піднімає на мене зморшкувате обличчя. Під її гостреньким підборіддям стирчать два ріжки старомодно пов'язаної білої хустки.

Однак вона, певно, не чує і запитально дивиться на мене:

— Синку, чи не війна це знов? Га?

— Рано, бабцю. Ще солдати не виросли.

— Чую, наче орудія стріляють. Достоту як тоді.

До вуличного перехрестя з брязкотом і виском котить трамвай. Бабця нерішуче ступає на брук і знов повертає на край хідника.

— Може б, ти допоміг?

Я беру її під руку. Бабця відриває від асфальту свій кийочок і дрібненькими кроками тюпає на середину вулиці. Поруч, легко обминаючи нас, перебігають вулицю дві дівчини.

На середині вулиці нас застигає новий тугий повітряний залп. Яскраве сяйво кольоровим спалахом захльостує над дахами небо. Дівчата в простеньких, дзвіночками спідничках, перелякано блиснувши зграбненькими литками, вихопилися на хідник.

— Ліночко! Яка краса!

— Диво!

Бабця ж уся стенається і, здається, від страху ось-ось присяде:

— Ой боже милосердний! Ой!

— Не бійтеся! Чого вже за себе боятися?

— За себе,— недочувши, охоче погоджується бабця.— За кого ж мені ще? За синків уже відбоялася. Нема вже синків.

Я здогадуюся про її біду і не хочу ятрити старечу пам'ять. По щирості, то нема вже й бажання співчувати. Дуже часто доводиться це робити. Тепер я тільки недбало заспокоюю:

— Нічого, нічого, бабусю...

Ми переходимо вулицю. Ззаду з гуркотом мчить трамвай. Дівчата тиснуть одна одній лікті і, нетерпляче притупуючи, поглядають у небо. Мабуть, для них найбільш реальне втілення — оцей салют. Книжки про війну — пустка. Історія також. Хіба що знайомий лейтенант. Але він, можливо, більш заглядається на когось іншого. Скоро повинні вдарити ще.

— Ах, синочку, за кого ж мені зосталося боятися? — просто, як про буденне, каже бабця.— Старий у блокаду в лісі голову склав. Старший, Семенко, під городом Воронежем від ран помер. Гриць у студеній стороні — як же це її, уже й забулася... мурманською, здається, зоветься. Там убили. А молодшенького, Вітюню, то в морі Чорному потопили. Капітаном був. Правда, за середульшенького, Миколку, ще часом серце болить... Але що ж... Стільки років... Щоб жив був десь, то обізвався б. А то пішов під Аршаву, так і пропав.

«Ціла географія! — думаю я.— Географія та історія тільки в однім серці». А скільки їх по країні, таких бабусь, що виростили й віддали синів війні! Щоб самим доживати немічні свої роки в журбі та самотині...»

Бабця тяжко ступає на хідник і спокійнішає, ніби тут вибухи її не дістануть...

— Ну що ж вони? Так довго! — тупають по хіднику дівчата. Неспішним кроком ми проходимо до першого ж під'їзду, і бабця спиняється.

— Ну, дякую тобі, синку. А то тяжко ходити тут. Раніше ми на Комаровці жили.

Якось хутенько повернувшись, вона тюпає в під'їзд. Я гукаю до дівчат:

— Скажіть, це яка вулиця?

Як по команді, дівчата відразу ж повертаються до мене. З-під пухнастих війок зиркають допитливі погляди. Якісь вони дуже вже доладненькі і схожі одна на одну. Ніби сестри.

— А вам яку треба?

— Та мені щоб до центру!

— До центру туди. А до вокзалу туди,— махає одна в обидва кінці вулиці.

На хвилю я зупиняюся. Чого мені йти до центру? Однаково в готель уже не влаштуєшся. Чи не ліпше на вокзал? Там хоч можна якось перебути ніч. Між людей завжди веселіше — не так докучають думки. Здавна відомо, що людина — істота колективна. Знову ж — хочеться їсти. Здається, я й не обідав сьогодні. Лише випив півсклянки горілки.

І я повертаюся до вокзалу. Дівчата ззаду гукають:

— Громадянине, не в той бік! Центр туди!

— Дякую. А я сюди.

Не оглядаючись, я чую, як вони хихикають:

— Дивак! Він діє від протилежного...

Спокоєм і вечірнім затишком світяться вікна, тьмяно горять вітрини зачинених магазинів. На розі з великого магазину вивантажують тару. Високі стоси дротяних ящиків із пляшками, брязкаючи, сунуться через хідник. Робітники спритно вправляються зі своїми залізними гаками. Одна за одною біжать, поспішаючи додому, жінки із сумками, хлібом, пакунками: покупки нашвидкуруч наприкінці дня... Їм не до свята. До відпочинку їм так само не близько — треба прибрати, нагодувати, приготувати сніданок. По краю хідника чоловік, обережно притримуючи, котить велосипед із картонною коробкою, старанно прикріпленою до багажника. Не інакше, як телевізор. Поруч іде жінка. Вони весь час про щось тихо сперечаються — мабуть, вирішують, у який куток поставити цю радість. Що ж, хай щастить!

За магазином на розі відкривається ширша вулиця, у