Читати книгу - "Сто пригод Барвінка та Ромашки"

Обваливсь пудовий брус.

Так з ножем і ноги витяг

Той, хто жер батьків при дітях

І звіряток при батьках.

Кривдив птаство, рибок, звірів.

Бо в саму лиш підлість вірив.

Чим і славився в віках.

Дим і порох.

Осьде східці...

Швидше вибратися звідси!

Стогнуть брили кам’яні.

Розшукав Барвінок шпарку.

Довго ліз, побачив хмарку

І Ромашку на коні.

— Ой, Барвіночку Хрещатий!

Чи карати, чи прощати?

Дам напитися йому! —

Звівши писка, наче дрюка.

Хекав стомлено Захрюка

Весь у куряві й диму.

Рохнув: — Ну, білоголова,

Я дотримав свого слова!

Лисів знищено барліг!

А тебе, чудне створіння,

І за пиво й за куріння

Відлупив би, коли б міг!

— Не сварись! — гукнув Барвінок. —

Там ще декілька тваринок

Під землею, у льоху!

Порятуй — напишуть казку,

Як давав Захрюка тряску,

Розламав тюрму лиху.

Вмить кабан пробив просвіток —

Розчинились двері кліток.

— Будьте вільні назавжди! —

Пурх — за Півником Куріпка,

Не рвонула тільки Рибка,

Бо не може без води.

Бранці крикнули: — Спа-си-бі! —

Повернули волю й Рибі,

Дружно кинули в ставок.

Загорланив бравий Півень:

— Отепер високий рівень!

Мчу на ферму, до дівок!

Посвітлішав і Захрюка:

— Заслужив ти, хлопче, бука

Та завбільшки з цю сосну!

Як збагнув свою помилку, —

Закидай печаль на гілку

Та прискорюй нам весну!

XI

Зайнялась зоря тривожна.

— Більш баритися не можна, —

Зашумів у Кончі Дуб.

Журавлі курличуть журно:

— Не сурмить весняна сурма,

Де ж Барвінок-миролюб?

Неспокійно в кожній нірці,

У долині і на гірці.

Даль набрякла від тепла.

Але де сховать гніздечко?

І далеко й недалечко

Мало справжнього зела.

Брость наповнена, відмінна.

Ладна вибухнуть, як міна.

За наказом сурмача.

Лиш одвічні темні сили

В Мухоморії засіли,

Теж не граються в квача!

Коник Дзвоник жваво скаче.

— Наближаємось неначе!

Вже Чапаївка ось-ось! —

Кінь ще більш посилив скачку.

Друзі вірного конячку

Підбадьорюють: — Кось-кось!

Враз над вушком задзвеніло:

— Ой Барвінку, чорне діло!

Зупинись, це я. Бджола!

Порятуйте наші душі! —

Стали миттю і, мов груші.

Сипонули із сідла.

— Рій в полоні в Мухомора!

Славний рій загине скоро

Без повітря і води!

Я прорвалася одненька.

Заболіла з горя ненька,

Хто ж нас виручить з біди?

Рій вночі украв Тхоряка,

Всім відомий куркуляка,

Той, що втік на чужину.

В Мухомора він — фельдмаршал.

Вчить бур’ян ходити маршем

І ненавидить весну.

— Бджілко! Де він, той Тхоряка?

Розвертайсь, моя коняко! —

Хлопчик смикнув за вузду. —

Рій — звільню.

Тхора — за чуба!

І тоді обнімем Дуба

І заграєм на дуду!

— Стій-но! — мовило дівчатко. —

Поміркуємо спочатку.

Глянь, що робиться навкруг.

У бджілок — негайна справа.

Але ж ми... не маєм права

Гальмувать весняний рух!

Заревли тривожно звірі;

— Де весна у повній мірі?

Загули Дніпро й Десна.

Закричала в лузі птиця;

— Не годиться, не годиться

Половинчаста весна!

Мовив хлопчик: — Заковика

Для простого чоловіка!

Що робити сурмачу?

На бджілок чекає згуба...

Ти, Ромашко, линь до Дуба,

Я — на поміч їм лечу!

Уклонися Дубу низько

І скажи, що був я близько.

Він повинен зрозуміть.

Що Барвіночок не мусів

У біді лишити друзів.

Хай без мене засурмить!

Ось мій кінь. Сідай, Ромасю.

Не пручайсь, бо віддубасю.

Транспорт я собі знайду.

Бджілко! Линь поперед мене.

Прощавай, дівча шалене!

Я побіг! Хау ду ю ду!

Коник Дзвоник звивсь до неба.

А дівча йому: — Не треба!

Ти, Дзвіночку, зараз — мій!

В мене теж рука козацька,

Є мета і вдача хвацька.

Не пручайсь, лети, як змій!

Лине коник далі й далі,

Добре тисне на педалі.

Рух Ромашці до лиця!

—Молодчина, Коник Дзвоник!

Ти мов справжній чемпіоник,

Скоро дам тобі сінця!

І Вербичка, і Осика

Шепотять: — Рости велика! —

Віти випростав Кленок.

Від небаченої скачки

Ніби грім з-під ніг конячки.

Спинка мокра, мов линок.

Ось пішла дорога вгору

Повз берізку білокору.

Раптом там, де поворот.

Мов шлагбаум — дровеняка.

А на ній стоїть... Тхоряка,

З ним — поганок вісім рот.

Всі з ножами і щитами.

Мов гладкі гіпопотами.

Люті вогники в очах.

Тхір у маршальськім мундирі.

Аксельбанти срібно-сірі

Віддулися на плечах.

— Стій, Ромашко, і ні з місця,

Бо рубатиму, як листя! —

Закричав пихатий Тхір. —

Ви обоє — в нас на нитці.

Твій герой — у Лиса в клітці

У одній з найглибших нір!

А Ромашка: — Геть з дороги.

Бузувіри клишоногі!

Тхоре, тут тобі й кінець!

Знай, перевертню Тхоріні,

Що тебе на батьківщині

Відлупцює й горобець!

Вмить фельдмаршала обсіла

Горобців силенна-сила.

То нічого, що малі, —

Бойові, дзвінкоголосі.

Били крильцями по носі

І кусали, мов джмелі.

У кущі загнали звіра.

Тхір вищить:

— Не рвіть мундира! —

А вони — з усіх боків.

Коник — шасть через колоду.

Посміялися і — ходу!

Тільки цокання підків...

XII

Здрастуй, Кончо, ясен краю,

В світі кращого не знаю!

Верболози, плин Дніпра.

Перескочили яругу,

Ось і Дуб посеред лугу

Вгору звівся, мов гора.

Уклонилася Ромашка.

Проспівала, наче пташка:

— Здрастуй, Дубе-сонцелюб!

— Здрастуй, дівчинко хороша!

Ти, бува, не листоноша?

Що принесла? — мовив Дуб. —

Стій, а де ж отой хлопчисько.

Що не встоїть там, де слизько?

Де поділи сурмача?

Може, й досі курить люльку

Чи ганяє в лузі кульку,

З Лисом грається в м’яча?

— Ой дідусю! Наш хлопчинка...

Ви не знаєте Барвінка.

Він побіг звільняти рій.

Помилки він мав... великі.

Та від них знаходив... ліки.

— Молодця! — прогув старий.

— Ой дідусю! Час сурмити,

Бо весні потрібні квіти,

Буйне листя і стебло! —

Дуб загув: — Дівчатко миле.

Розганяй коня щосили

І стрибай хутчіш в дупло!

— А навіщо? А навіщо?

— Ось послухай слово віще:

Мить врочиста підійшла...

За твою привітну вдачу,

Мужність, силу недівчачу

Провіщай весну, мала!

— Що ви кажете? Ой нене!

Завелика честь для мене!

Хай би Голуб чи Зайзай! —

Вдарив грім, зірвався вітер.

Світла блискавка шість літер

Вмить накреслила: — Дерзай!