Читати книгу - "Артур і мініпути"

— із екологічно чистого матеріалу: сухої землі, щільно підігнаних стебел кульбаби, сухого листя, шматочків деревини. Будинки відгороджені низеньким штахетом із зернових лушпинок. Вулиці освітлюють особливі квіти, висаджені вздовж тротуарів. Їхні тичинки сяють у темряві.

Головною вулицею можна потрапити на майдан ради. Там, перед королівським палацом, стоїть напівокруглий амфітеатр, що нагадує римський.

Зараз на трибунах зібралося багато люду — це мініпути прийшли подивитися на церемонію. Отож, щоб добратися до підвищення, де мають розміститися члени ради, Барахлюшу доводиться весь час допомагати собі ліктями. При цьому він ще й чемно вибачається. Роздаючи вибачення направо і наліво, він врешті-решт досягає бажаного.

Арену амфітеатру називають Головним майданом. Посеред нього лежить гігантський Камінь Мудреців, з якого стримить могутній меч. Він і справді чудовий — гартована сталь помережана тонким узором із тисячі загадкових знаків. Однак видно тільки частину меча — другу сховано у глибині каменя.

Перед каменем, схилившись на коліно, стоїть мініпут. Обличчя його не видно, але з обладунку зрозуміло, що це воїн. Довгі по-ножі обхоплюють його ноги до колін, на поясі висять кинджали різної довжини, виточені із мишачих зубів, сумки і підсумки, пошиті із шкірочки кукурудзяних зерен.

Ого-го! Ну, зараз почнеться! — захвилювався Барах люш.

Величезні ворота палацу урочисто відчиняються. Першими на майдан виходять фа-келоносці — два мініпути в барвистих лівреях, що нагадують карнавальні костюми, які раз на рік одягають у Венеції. Лівреї багато розшиті золотими нитками; на головах факелоносців — великі капелюхи, схожі на прозорі кулі, всередині яких сидять світлячки.

Факелоносці стають обабіч помосту.

Зараз — дорогу королю!

Його Величність рухається важко і розмірено. Високий на зріст, він вивищується над своїми підданими, як вихователь дитсадка над своїми підопічними. Руки в короля довгі — до самих литок. Його Величність загорнутий у широкий хутряний плащ, який нагадує шкуру білого ведмедя, і його довга біла борода зливається з білим хутром.

Вік короля визначити важко. Але йому не менше ста років. Його маленьку голову на непропорційно великому тілі прикрашає шапка із дзвіночками, натягнута на самі вуха, тому король більше схожий на блазня, аніж на повелителя.

Король сходить на поміст і зупиняється біля самого краю. Слідом за ним ідуть кілька вельмож, членів ради. Вельможі стають з обох боків помосту. І тільки один із них залишається біля короля. Це Миро, кріт. Його вбрання, певно, виготовили у Вероні ще за часів Монтеккі і Капулетті.

Гострий ніс крота прикрашають окуляри з товстими скельцями, крізь які його сліпенькі очка недовірливо і з тривогою дивляться на світ.

Король підносить до неба свої довжелезні руки — і глядачі, що заповнили амфітеатр, зустрічають його вітальними вигуками. Прислухавшись, можна зрозуміти, що розмовляють вони по-французьки, тільки з особливою вимовою.

— Мій любий народе, простолюдини та вельможі! — по-старечому скрипучим голосом починає говорити король. — Постійні війни, в які були втягнуті наші предки, приносили нам тільки розруху й горе…

Він робить паузу, щоб вшанувати пам'ять загиблих у ті давні жорстокі часи.

— Та одного разу наші мудрі предки вирішили ніколи більше не воювати. Того дня вони замурували в камінь могутній меч.

Широким жестом він запрошує всіх поглянути на камінь з увіткнутим у нього мечем і на схиленого перед ним воїна.

— Цей меч не повинен був би вражати людей, а лишень нагадувати, що всі проблеми можна розв'язати мирно.

Глядачі погоджуються із своїм королем. Тільки Барахлюш, певно, має свою думку. Точніше, він такий схвильований своєю відповідальною місією, що весь час крутиться і підстрибує на місці.

Король продовжує.

— Біля входу в палац предки наші зробили напис, що став для нас головним заповітом. У ньому сказано: якщо настане день, коли нашим землям загрожуватиме жорстокий завойовник, то чистий душею воїн із справедливим серцем, у якому немає ненависті й помсти, зможе витягти меча з каменя й піти на битву, яку має чесно виграти.

Король робить ще одну, тривалішу паузу і тяжко зітхаючи, завершує:

— І ось, на жаль, цей день настав.

В рядах глядачів зашепотіли. Кожен поспішає розділити спільну біду із сусідом.

Наші шпигуни повідомили, що Жахливий У зібрав численне військо і хоче загарбати нашу землю.

Над майданом прокочується здавлений зойк жаху. Щоб налякати мешканців міста, достатньо навіть одного звуку імені чудовиська — У. А яка б почалася паніка, якби це ім'я прозвучало повністю!

— А зараз прошу вас висловити вашу думку! — звертається король до зібрання. І це стає сигналом до початку такого різноголосся, коли ніхто нікого не слухає, проте кожен говорить що хоче. Це більше нагадує сварку торговок на рибному ринку, аніж на дебати в Національній раді.

— Вони надовго тут застряли? — запитує стурбований Барахлюш у королівського охоронця.

— Аякже! Це ж тільки початок! — весело відповідає охоронець і, позираючи вгору, починає задумливо перераховувати:

— Ще буде підсумковий виступ короля, виступи мудреців, присяга воїна, потім ратифікація королем паперів… а на завершення — буфет! — бадьоро підсумовує він і задоволено усміхається, бо любить добре поїсти.

Розгублений Барахлюш знову починає розмахувати руками.

— О, мій народе! Не можна гаяти часу! — вигукує король, намагаючись втихомирити розбурханий натовп.

— Він має рацію! — погоджується Барахлюш. — Щоб не було запізно!

Король урочисто спускається з помосту і прямує до воїна, шанобливо схиленого перед чарівним каменем. На півдорозі він зупиняється і говорить своїм радникам:

— Настали тяжкі часи, тому я прошу вас не зважати на формальності й одразу ж затвердити володарем могутнього меча ту, хто, на мою думку, має всі необхідні чесноти для небезпечної справи…

Зробивши ще кілька кроків, він знову зупинияється і продовжує говорити. Обличчя його стає надзвичайно лагідним. А голос звучить розчулено:

— … Ту, хто через кілька днів офіційно посяде мій трон — стане на чолі королівства…

Дитинна усмішка молодить короля.

— Сподіваюсь, ви вже здогадалися, що йдеться про мою доньку — принцесу Селе-нію!?

І він ніжно обіймає воїна, який схилився перед чарівним каменем.

Юна дівчина в обладунках воїна поволі, як того вимагає звичай, встає, підіймає голівку — і всі бачать її янгольське личко.

Вона ще прекрасніша, аніж на малюнку в дідусевій книзі. Її волосся із бузковим полиском дивовижно гармонує з мигдалеподібними очима кольору мальдівської бірюзи.

В душі цієї тендітної дівчинки живе неприборканий дух: вона найбільше любить гратися в розбійників та воїнів. Однак ніякі обладунки не можуть приховати її витонченої жіночої фігурки. Вона й справді принцеса: білошкіра, як Білосніжка, вродлива, як Попелюшка, граціозна, як Спляча Красуня, і витівниця, як Робін Гуд із диснеївського мультика.

Король пишається своєю красунею-донь-кою: згадуючи її, він аж багряніє від задоволення.

Глядачі схвально