Читати книгу - "Кагарлик"

16 400

“Чому він такий задоволений?” — спитав я Бірджира. “Більшість українців не були далі сусіднього села, тому вони не можуть собі навіть уявити, як живуть люди деінде. Кіндрату подобається жити у п’ятивимірному світі, де він вільно рухається вздовж лінійного часу у будь-якому напрямку. Це додає його життю певної плутанини й іноді схоже на справжнє божевілля, але створюється відчуття мобільності та простору, як у маленькій тісній кімнаті із дзеркальними стінами. Цікаво, що в Європі був свого часу популярним напрямок п’ятивимірної прози. Математичну модель такого романа письменник створював за допомогою потужного комп’ютера, але читачів знайти було практично неможливо. Комп’ютер читав його сам собі”.

16 500

“Більшість людей надає перевагу тривимірним проекціям п’ятивимірного роману, і одна з них запам’яталася мені особливо. Там ішлося про одну жінку на ім’я Олена, яка раптом загубила свого чоловіка у місті в абсолютно дивовижний спосіб. Одного разу вони, як завжди, йшли порожніми вулицями, навіть не сподіваючись нікого зустріти. Точніше, вони були впевнені, що найближчі сусіди живуть у іншому районі на тому березі Дніпра і на цей берег перебираються досить рідко, а отже, зустріти їх зараз малоймовірно. Але цього разу вони звернули не там, де було потрібно, і вийшло так, що прямо перед ними з’явилася подружня пара — точна копія їх самих”.

16 600

“Олена каже: “Спочатку ми їх уникали, але довго так тривати не могло. Сашко пропонував мені: “А давай запросимо їх у гості!” Я вже знала, де вони живуть, тому швидко знайшла їхню квартиру. Постукала у двері на другому поверсі, і вона, тобто я відчинила мені. Спочатку це було схоже на дзеркало, і я навіть якийсь час дивувалася, чому вона не повторює мої рухи, але потім я звикла. Часто буває так, що ти хочеш щось зробити, а потім передумуєш. Так от, насправді це відбувається, але у п’ятому вимірі. Там здійснюються всі можливі варіанти, і мені пощастило особисто познайомитися з одним таким”.

16 700

“Олена поводилася саме так, як мені би хотілось у деяких випадках, але я не могла собі цього дозволити. Вона одразу сказала мені, що їх візит до нас може погано скінчитися, бо наші чоловіки обов’язково посваряться. “У них було різне минуле, і мій чоловік має багато претензій до вашого, — сказала вена. — Я теж маю претензії до вас, але не збираюся їх пред’являти, бо вони не настільки важливі. Чесно кажучи, мій чоловік теж міг би притримати язика, але, боюся, горілка його розв’яже. Як вип’є, він одразу починає згадувати війну на Далекому Сході. Його забрили у солдати у 2023 році”.

16 800

“Ви пригадуєте, які годі були часи? Рекрутські бригади хапали всіх на вулиці, бо китайці напирали. Владивосток давно був китайським. Вони захопили також Находку, Арсєньєв, Спасск-Дальній, Усурійськ, Хабаровськ, Біробіджан, Комсомольск-на-Амурі, Благовіщенськ, Білогорськ і навіть Свободний. Трохи західніше вони билися за Чіту та Улан-Уде, Відчайдушно тримався Магадан, але в бійців уже скінчувалися патрони. Спочатку Володимир Володимирович оголосив загальну мобілізацію. У Києві хапали навіть п’ятнадцятирічних хлопчиків, але потім стало зрозуміло, що кількістю їх не взяти. Перша “Булава” спопелила Владивосток. Його було не шкода, бо там не лишилося жодного слов’янського обличчя. Потім Москва вирішила пожертвувати Хабаровськом та Усурійськом. Китайці відразу зрозуміли, що це серйозно”.

16 900

“Коли до діла підключились орбітальні супутники, заварилася справжня каша. Кремль сподівався, що загін єврейських дисидентів буде насмерть стояти за Біробіджан. Їх навіть спеціально для цього випустили з концтабору. Але вони відмовилися йти у випалену термоядерним вогнем тайгу. “Ми не будемо помирати за ваші чортові фантазії!” — казали вони. Бард Йосип Кацнельсон співав у своїй пісні, яку з їдишу можна перекласти приблизно так:

“У них згоріла остання мікросхема,

і це — серйозна проблема,

але не наша проблема.

Великий Китай до Уральських гір,

а далі — Ханти-Мансійськ!.. ”

Зовсім погано стало, коли Китайська Народна Армія дійшла до Башкортостану та Комі. Населення зустрічало визволителів із квітами”.

17 000

“Я просидів у концтаборі в Якутську три роки, — пригадує Кацнельсон. — Така була доля всіх євреїв, що не встигли втекти з Росії за кордон. Нас не труїли газом і не спалювали у крематоріях, бо готували до чогось великого. Але мені ніколи й на думку не спадало, що росіяни вирішать виставити євреїв проти китайців! Нас викинули в тайзі на сорокаградусний мороз і сказали, що коли ми постараємося, то зможемо відшукати закопані у ґрунт автомати Калашникова. Нам навіть дали для цього одну лопату. Сказали: “Копайте швидше, бо скоро прийдуть китайці і всіх вас знищать!” Натурально, що ми здалися їм у полон”.

17 100

“Китайський уряд був такий добрий. Нас одразу зігріли, нагодували, а коли дізналися, що я музикант, то одразу принесли мені цисяньцинь. У них не було гітари, але я й не переймався через це. Я почав писати пісні на їдиш. Це були пісні протесту. В одній з моїх пісень є такі слова:

“Це не мій голос, це кров мого народу.

Вона співає несамовито та грізно.

Ви хотіли потопити нас у нашій крові,

а захлинулися нею самі”.

Я записую свої пісні та викладаю їх в інтернет, аби їх могли почути люди всього світу. В Ісландії один діджей наробив з них реміксів”.

17 200

“Війна тривала. Російський уряд наказав спалити Китай ядерними ракетами, але вже було надто пізно. Всі китайці перемістилися на територію Роси та розпорошились у її безкраїх нетрях. Дуже скоро звичайного росіянина неможливо було навіть відрізнити від, скажімо, мешканця провінції Аньхуі. Кажуть, у Москві вигадали спеціальні виїзні комісії, які робили генетичні проби, щоб відрізнити, китаєць людина чи ні, а потім прихованого китайця розстрілювали. Але дуже швидко ці комісії були підкуплені самими китайцями і почали визнавати китайцями звичайних росіян. Навіть було так, що у комісії ще на виїзді з Москви чистокровних росіян підміняли китайцями, і потім ці “псевдо-комісії” знищували росіян як китайців”.

17 300

“Уо уанцзі оаі”[1], — сказав якось президент Росії. Саме цією фразою закінчилася перша російсько-китайська ядерна війна. Мало хто знає, що під час неї китайці навіть не були належним чином озброєні. Більшість із них мали при собі тільки пару паличок для рису. Китайські вояки йшли у бій, промовляючи пошепки “Еруоси тоушіань”