Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

Гребер спробував зорієнтуватися. Звідси мало бути видно дзвіницю церкви святої Катарини. Він її не бачив. Можливо, й церкву розбито? Він більше нікого не розпитував. В одному місці помітив ноші. Люди працювали лопатами. Снували пожежники. Серед диму й чаду бризкала вода. Темне полум’я здіймалося над мідноливарним заводом. Нарешті він знайшов Гакенштрасе.

7

На погнутому ліхтарному стовпі висіла бляха. Стрілка на ній показувала вбік, на воронку, в якій валялися рештки стіни та металеве ліжко. Гребер обминув воронку й побіг далі. Згодом він побачив цілий будинок. «Вісімнадцятий, — прошепотів він. — Це має бути вісімнадцятий номер. Боже, зроби так, щоб це був вісімнадцятий».

Але він помилився. Перед ним стояв лише фасад будинку. У темряві він просто не роздивився одразу. Коли Гребер підійшов ближче, то побачив, що решта будинку перетворилася на руїни. На сталевих балках зависло піаніно. Кришка була зірвана, і клавіші поблискували, мов зуби в роті велетенського доісторичного звіра, що розлючено ошкірився на когось унизу. Двері парадного входу стояли навстіж.

Гребер підбіг до дверей.

— Гей, ви! — гукнув хтось до нього. — Зупиніться! Вам куди?

Він не відповів. Він раптом збагнув, що не годен пригадати, де стояв батьківський будинок. Усі ці роки він бачив його перед собою, кожне вікно, вхід, кожен східець. Але зараз, цієї ночі, все переплуталось. Він навіть не знав, на якому боці вулиці опинився.

— Гей, чоловіче! — знову закричав той самий голос. — Ви що, чекаєте, доки вам на голову впаде стіна?

Гребер знетямлено дивився крізь парадні двері. Він бачив початок східців і намагався відшукати номер будинку. У цей час до нього підійшов черговий протиповітряної оборони.

— Що ви тут робите?

— Це вісімнадцятий номер? Де вісімнадцятий?

— Вісімнадцятий? — Черговий поправив каску на голові. — Де вісімнадцятий? Ви хотіли сказати, де був вісімнадцятий?

— Що?

— Звичайно. Ви що, осліпли?

— Це не вісімнадцятий?

— Це був не вісімнадцятий! Був! Тепер його більше немає. У наш час слово «був» стало паролем.

Гребер схопив чергового за вилоги мундира.

— Послухайте, ви, — сказав він, шаленіючи, — я тут не для того, аби слухати ваші дотепи. Де вісімнадцятий?

Черговий витріщив на нього очі.

— Ану, пустіть мене негайно, а то я викличу поліцію. Вам тут нема чого шукати. У цьому районі провадяться очисні роботи. Вас заарештують.

— Мене не заарештують. Я приїхав з фронту.

— Яка важниця! Ви гадаєте, що тут не фронт?

Гребер відпустив чоловіка.

— Я мешкаю у вісімнадцятому, — сказав він. — Гакенштрасе, вісімнадцять. Тут живуть мої батьки…

— На цій вулиці більше ніхто не живе.

— Ніхто?

— Ніхто. Мені це добре відомо. Я теж тут жив. — Черговий раптом вишкірив зуби. — Жив! Жив! — закричав він. — За два тижні ми пережили тут шість повітряних нальотів, чуєте, ви, фронтовик! А ви, сучі сини, б’єте там байдики! Здорові собі, нівроку, зразу видно! А моя дружина? Отут… — Він показав на будинок, біля якого вони стояли. — Хто її відкопає? Ніхто! Мертва! «Немає рації, — кажуть рятувальні команди. — Завалені терміновою роботою». Розвели достобіса всяких лайняних паперів, бюро, задрипаних керівників, і всіх треба рятувати. — Він нахилив до Гребера своє худе обличчя. — Знаєте що, солдате? Ніколи нічого не второпаєш доти, доки сам не вип’єш гіркої! А коли нарешті второпаєш, буває надто пізно. Отаке-то, фронтовику! — Він сплюнув. — Ви хоробрий солдат з іконостасом на грудях! Вісімнадцятий номер там, насподі. Де оце саме копають.

Гребер відійшов від чоловіка. «Де оце саме копають, — думав він. — Де оце саме копають! Це неправда! Зараз я прокинусь і опинюся в бункері або в погребі якого-небудь російського села, поруч залається Іммерман, Мюкке, Зауер. Це Росія, а не Німеччина, Німеччина ціла, вона в безпеці, вона…»

Він почув вигуки, скрегіт лопат, потім побачив людей на руїнах, що дотлівали. На вулиці з пошкодженого водогону лилася вода. Вона тьмяно блищала при світлі затінених лампочок.

Він зіткнувся з якимось чоловіком, що віддавав накази.

— Це вісімнадцятий номер?

— Що? Ану, забирайтеся геть! Що вам тут потрібно?

— Я шукаю своїх батьків. У вісімнадцятому. Де вони?

— Чоловіче, звідки мені знати? Я що, Бог?

— їх урятували?

— Запитайте в іншому місці. Це не наше діло. Ми лише відкопуємо.

— А тут є завалені?

— Звичайно. Гадаєте, ми копаємо для розваги? — Чоловік повернувся до колони. — Припинити роботу! Тихо! Вільмане, постукайте!

Робітники порозгинали спини. Це були люди в светрах, у білих сорочках із брудними комірцями, у старих комбінезонах, люди в солдатських штанях і цивільних піджаках. Усі в грязюці, обличчя мокрі від поту. Один із них став серед руїн навколішки і почав щось вистукувати молотком по трубі, що стирчала із землі.

— Тихо! — гукнув старший групи.

Запанувала тиша. Робітник із молотком припав вухом до труби. Чути було, як дихають люди й обсипається штукатурка. Здалеку долинало гудіння санітарних та пожежних машин. Чоловік знову постукав. Потім підвівся.

— Вони ще відповідають. Стукають частіше. Мабуть, їм уже бракує повітря.

Він швидко постукав кілька разів у відповідь.

— Швидше, — гукнув старший. — Далі! Тут, праворуч! Треба спробувати вставити трубу, щоб дати їм повітря.

Гребер усе ще стояв біля нього.

— Це бомбосховище?

— Звичайно. Що ж іще? Хто б там, по-вашому, стукав, якби не було бомбосховища?

Гребер проковтнув клубок у горлі.

— Там люди з цього будинку? Черговий протиповітряної оборони сказав мені, що тут уже ніхто не жив.

— Той ваш черговий просто йолоп. Там під землею люди, вони стукають, і для нас цього досить.

Гребер зняв свій ранець.

— У мене вистачить сили. Я допоможу розкопувати. — Він поглянув на чоловіка. — Я повинен. Можливо, тут мої батьки…

— Будь ласка! Вільмане, тут підійшло підкріплення! У вас знайдеться зайва сокира?

Спочатку з’явилися розтрощені ноги. Балка тріснула й придушила їх. Але чоловік був ще живий. Навіть не втратив свідомості. Гребер пильно вдивлявся в його обличчя. Він його не знав. Вони перепиляли балку й підсунули ноші. Чоловік не кричав. Він лише закотив очі, які раптом побіліли.

Розкопали вхід і знайшли ще двох мертвих. Обоє були просто розчавлені. Обличчя сплющилися й нічого більше не виражали. Носів не було, зуби перетворилися на два ряди плескатих зерен, рідких і кривих, немов мигдалини, запечені в булці. Гребер схилився над ними.

Побачив темне волосся. Його батьки були біляві. Мертвих витягли нагору. Вони лежали на вулиці, розплескані та незвичайні.

Зійшов місяць. Посвітлішало. Небо стало блідо-синім, майже безбарвним, і якимсь холодним.

— Коли був наліт? — запитав Гребер після того, як його