Читати книгу - "Сон кельта"

— Ти давно його знав, чи не так? — запитала Аліса, наче вгадавши його думки.

— Яз ним познайомився двадцять шість років тому, якщо бути точним. У червні 1890 року, в Конго. Він тоді ще не був письменником. Хоча, якщо не помиляюся, він мені сказав, що почав писати роман. То було, безперечно, «Божевілля Альмаєра», перша книжка, яку він опублікував. Він надіслав її мені з посвятою. У мене десь зберігається той примірник. Раніше він ще нічого не публікував. Він був моряком. Його англійську мову ледве можна було зрозуміти, такий сильний мав він польський акцент.

— Його досі важко зрозуміти, — усміхнулася Аліса. — Він досі розмовляє англійською з тим жахливим акцентом. Наче жує камінці, каже Бернард Шоу. Але це чудова й екзотична говірка, подобається вона нам чи ні.

Пам’ять повернула Роджера в той день у червні 1890 року, коли, задихаючись від вологої літньої спеки, яка щойно починалася, й замучений укусами москітів, що люто бенкетували на шкірі чужоземця, прибув у Матаді цей молодий капітан британського торговельного флоту. Тридцятирічний чоловік із відкритим чолом, чорною борідкою, кремезним тілом і глибоко посадженими очима, він мав ім’я Конрад Корженевський і був поляком, який здобув англійську національність кілька років тому. Найнятий на службу «Анонімним Бельгійським товариством для торгівлі з Верхнім Конго», він став служити капітаном на одному з невеличких пароплавів, які перевозили товари й комерсантів між Леопольдвілем-Кіншасою й далекими водоспадами Стенлі в Кінсанґані. Тоді вперше він був призначений капітаном корабля, і це наповнювало його ілюзіями й проектами. Він прибув у Конго, просякнутий усіма фантазіями й міфами, якими Леопольд Другий прикрасив свою постать великого гуманітарія й монарха, сповненого рішучості цивілізувати Африку й визволити конголезців від рабства, поганства та інших виявів варварського світогляду. Попри його тривалий досвід мандрів морями Азії й Америки, його дар до вивчення мов та їхніх літератур, було в полякові щось невинне й дитяче, що привабило Роджера Кейсмента з першого погляду. Почуття симпатії було взаємним, і від того самого дня, коли вони познайомилися, протягом трьох тижнів, поки Корженевський збирався вирушити в компанії тридцятьох носіїв караванним шляхом до Леопольдвіля-Кіншаси, де він мав прийняти капітанське управління над кораблем «Король Бельгії», вони зустрічалися вранці, вдень і ввечері.

Вони прогулювалися навколо Матаді, до міста Віві, яке вже не існувало, першої і скороминущої столиці колонії, від якої не залишилися навіть руїни, й доходили до самого впадіння річки Мпозо, де, згідно з легендою, урвища та водоверті водоспадів Лівінґстона та Казана Диявола зупинили португальця Дієґо Као чотири століття тому. На рівнині Луфунді Роджер Кейсмент показав молодому полякові місце, де дослідник і мандрівник Генрі Мортон Стенлі побудував свою першу оселю, яку згодом знищила пожежа. Але насамперед вони розмовляли, розмовляли дуже багато й про дуже багато речей, головним чином про те, що відбувалося в цій новоспеченій Незалежній Державі Конго, куди Конрад уперше ступив ногою і де Роджер прожив уже шість років. За небагато днів їхньої дружби польський моряк мав уже дуже виразне уявлення про ту країну, в якій мав намір працювати. І як він сказав Роджерові, коли зібрався попрощатися з ним у суботу 28 червня 1890 року, відпливаючи до Кришталевих гір, «заповнив усі свої клітини». Так він йому сказав зі своїм скрипучим і повнозвучним акцентом: «Ви заповнили мені всі клітини, Кейсмент. Ті, що призначалися для Леопольда Другого, ті, що призначалися для Незалежної Держави Конго. А може, й ті, що призначалися для життя». І повторив із драматичними відтінками в голосі: «Заповнили мені всі клітини».

Вони бачилися ще кілька разів, під час подорожей Роджера до Лондона, й обмінялися кількома листами. Через тринадцять років після їхньої першої зустрічі, у червні 1903 року, Кейсмент, який тоді перебубав в Англії, одержав запрошення від Джозефа Конрада (тоді він уже називався так і був славетним письменником) провести кінець тижня в Пент-Фармі, його заміському будиночку в Гайті, графство Кент. Автор романів жив там із дружиною й сином життям скромним і самотнім. Роджер зберіг палкий спогад про ті два дні, проведені в товаристві письменника. Тепер він мав нитки сивини у волоссі й густу бороду, здобув і розвинув певну інтелектуальну зухвалість у своїй манері висловлювати думки. Але з ним він був надзвичайно щирим. Коли Роджер привітав його з романом, написаним на конголезьку тему, «Серце темряви», який він щойно прочитав і який — так він йому сказав — перевернув йому нутрощі, бо там із надзвичайною силою були описані жахіття, які творилися в Конго, Конрад підняв обидві руки, щоб урвати його захоплену мову.

— Вас можна вважати співавтором цієї книжки, Кейсмент, — сказав він, плеснувши його по плечах. — Я ніколи не написав би її без вашої допомоги. Ви мені тоді відкрили очі. На Африку, на Незалежну Державу Конго. Й на хижака в людській подобі.

Коли вони сиділи вдвох після вечері — тактовна пані Конрад, жінка дуже скромного походження, й малий син пішли спочивати, — письменник після другого келиха портвейну сказав Роджерові: за те, що він робить для конголезьких тубільців, він заслуговує називатися «британським Бартоломе де лас Касас»[2]. Роджер почервонів до вух, почувши таку похвалу. Як стало можливим, що чоловік, який цінував його так високо, який допомагав йому та Едмундові Д. Морелу в їхній кампанії проти Леопольда Другого, відмовився підписати документ, у якому було лише висловлено прохання, щоб йому замінили страту іншим покаранням? Яким чином цей підпис міг скомпрометувати його перед урядом?

Пригадалися йому й інші короткочасні зустрічі з Конрадом під час його візитів до Лондона. Одного разу вони зустрілися у Веллінґтон-Клубі на Ґросвінор-плейс, де Роджер спілкувався з колегами з Форін-Офісу. Письменник тоді наполіг, щоб Роджер залишився з ним випити чарку коньяку, коли він попрощався з друзями та колегами. Вони пригадали, в якому пригніченому стані духу через півроку після свого перебування в Матаді моряк знову повернувся туди. Роджер Кейсмент досі працював там, на складах і на транспорті. Конрад Корженевський не був схожий навіть на тінь молодого ентузіаста, сповненого ілюзій, якого Роджер зустрів півроку тому. Він здавався старшим на багато років, мав натягнуті нерви й проблеми зі шлунком із вини паразитів. Безперервна діарея змусила його втратити багато кілограмів. Наповнений гіркотою й песимізмом, він мріяв лише про те, щоб якомога швидше повернутися до Лондона й віддати себе в руки справжніх лікарів.

— Бачу, що джунглі були до вас немилосердними, Конраде.