Читати книгу - "І прибуде суддя"

Світло нарешті спалахнуло, позбавляючи потреби щось чинити чи казати хоча б якісь слова. Я став умиватися, але десь за моєю спиною враз зарипіли двері, потім ще одні, ближче.

— Що це таке, Ніло? — почув я жіночий голос. — Хто це такий?

— Чоловік, — сказала Ніла спокійно, нітрохи не сердито і не злякано. — Хіба ти не бачиш, мамо?

Я вийняв руки з-під струменя холодної води, повернув голову і побачив невисоку огрядну жінку, розкуйовджену, в старому темно-синьому халаті.

— Добрий вечір, — привітався я.

Вона не відповіла, подивившись так, наче я був неживим предметом, котрий її дочка навіщось приволокла і кинула на веранді. Наступні її слова підтвердили це враження.

— Навіщо ти його привела? — спитала мати. — Хто це такий і чому ти ввімкнула світло?

— Цей хлопець врятував мене, — сказала Ніла.

— Врятував? — чомусь жахнулася мати і відступила крок назад. — Чому він тебе врятував?

— Тому що почув мій крик, — сказала Ніла.

— Боже мій, ти кричала! — ще більше жахнулася мати Ніли.

— Авжеж, — сказала Ніла. — Вони били так, що я не могла витримати болю.

— Краще б…

Мати не доказала, захиталася і притулилася до стіни. Мертвотна блідість залила її, здавалося, всю — з ніг до голови.

— Їй же погано, — не витримав я.

— Погано, ви вгадали, — з гіркотою в голосі сказала Ніла і звернулася до матері. — Йдіть спати, мамо. Нічого вже назад не повернеш.

— Але чому? — тихо, якось особливо, по-страдницьки промовила мати. — Чому він кинувся тебе рятувати?

— Тому, що він не зі Старої Вишні, хіба ви не бачите?

— Я всіх теперішніх молодих не знаю, — сказала мати.

— Він усього три місяці тут працює, — сказала Ніла і додала вже з іншою, наказовою інтонацією: — Ідіть спати, мамо. Я прошу вас.

— Так, я піду. Я піду, доню.

Вона промовила це з такою приреченістю, що я мимоволі здригнувся.

— Що це все значить? — спитав я, коли вона вийшла.

— Значить — що? — спитала Ніла байдуже. — Та, Боже мій, для вас нічого не значить. Жодне слово. Анічогісінько. Вмивайтеся і ходімо пити чай.

— Я що — не повинен був рятувати вас? Чому?

— Багато знатимете — швидко постарієте, — усміхнулася Ніла. — Беріть щітку, хоча ні, давайте ліпше я.

Вона взяла щітку, стала чистити куртку — і раптом завмерла, а потім притислася до мене, обійняла, стала тиснутися всім тілом все дужче й дужче. «Ну й ну», — встиг подумати, не знаючи, що чинити далі.

— Мені холодно, — прошептала вона. — Боже мій, як мені холодно. Не дивуйтеся, пане суддя. Мені дуже холодно. Та обніміть же. Ви людина чи манекен?

Я був живою людиною, молодим і здоровим двадцятисемилітнім чоловіком, а тіло її — гарячим, розпашілим, тому я теж став її обіймати. Вона все тислася й тислася, наче хотіла ввійти в мою середину. А втім, так воно й було.

— Ведіть мене, — прошептала вона. — Ведіть же.

В якомусь дивному, незбагненному танці, не розчіплюючи обіймів, ми стали просуватися крізь кухню до її кімнати.

— Вимкніть газ, — шепотіла вона посеред кухні. — Чайник википить.

Я простяг руку до плити і зненацька подумав: щось мені її поведінка нагадує, але що — так і не міг згадати. В той час як лівою рукою я вимикав конфорку під чайником, який вже кипів, Ніла взяла мою праву руку своїми пальцями і провела до темної улоговини внизу живота, де було тепло й волого.

— Ось так, — прошептала вона. — Ось так. Так. Так.

І тихо, трохи істерично засміялася. То були останні слова, які я почув від неї того вечора.

Доторкнувшись до її тіла, до найтеплішого, найпривабливішого місця на її тілі, я раптом побачив себе серед якоїсь старовишнівської вулиці. Переді мною стояла стара перехняблена хатина. Так, це була хатина, неподалік іншої — в якій жив тепер я. Я проходив мимо неї щодень і кожного дня переборював бажання заглянути всередину. А сьогодні, зараз, саме зараз наче заглянув. І саме посеред хатини — убогої, такої, що, здавалося, біднішу годі й уявити — старе напіврозвалене дерев’яне ліжко, потріскана лавка, перехняблений стіл, стілець з відром води на ньому — побачив Нілу. Нілу, яка стояла в якомусь лахмітті й простягала до мене руки. Я йшов до неї й боявся торкнутися того лахміття. А коли торкнувся, то мої пальці вільно пройшли крізь цю протрухнявілу одежину. І побачив молоде тіло, що, здавалося, все співало. Вигравала кожна його клітинка, наче маленька струна, що дарувала мелодію незнаного блаженства. Та Ніла вже стояла не в хатині, а посеред вулиці, відкрита всім вітрам і всім поглядам. Вона пестила мене своїми долонями і щось наче хотіла сказати. Мені здалося, що вона просить мене закрити від чиїхось поглядів, від цілого світу, але чомусь не може вимовити жодного слова. Крім тих, які я почув від неї у її кімнаті. Враз я отямився і почув глибоке швидке дихання жінки зовсім поруч, дихання, яке зливалося із моїм. «Ось так, так, так, так», — почув я тиху, ледь чутну луну.

Так, то були останні слова, які я почув того вечора. Кохалися ми пристрасно. Вона виявилася ніжною, та й досвідченою у цій справі. Втім, коли я намагався щось сказати, вона затуляла мого рота поцілунком або долонею. Так само вона робила, коли ми лежали знеможені. Я вирішив прийняти правила не зрозумілої мені гри. Тим більше, що часу на слова в нас майже не залишалося.

16 листопада

Вона нарешті озвалася, коли я лежав уже геть безсилий, не маючи жодного бажання, окрім одного — якомога швидше заснути.

— Тобі пора, — донеслося до мого слуху тихе шелестіння.

«Пора, пора заснути», — подумав я, але Ніла торкнулася плеча, тоді стала відверто трусити.

— Що таке? — розплющив я очі.

— Тобі пора, — сказала вона ніжно, але твердо.

— Пора? — здивувався я, остаточно прокинувшись.

— Так, пора йти. Незабаром світанок.

— А котра година?

— Всі годинники зупинилися, — тихо засміялася вона і підвелася.

Її схилене наді мною тіло біліло в суцільній темряві, але тепер не викликало жодного бажання, таким випотрошеним я був за ці кілька годин. А проте час мов зупинився насправді. Єдине, що я став поступово відчувати, кохаючись із цією дивною дівчиною, це її тіло. Руки, перса, плечі, губи, щоки, ніс, очі, чоло, волосся наче росли з кожною хвилиною ніжності. І після кожного сеансу любощів, а їх було три з невеликими перервами, я відчував, як я змалів, зробився меншим за перса, яких щойно спрагло торкався губами, за губи, за