Читати книгу - "Кобзар (сборник)"

class="v">А Умань палає,

Світить Ґонті до роботи

І на дітей світить.

Неначе сплять одягнені.

Чого ж страшні діти?

Чого Ґонта ніби краде

Або скарб ховає?

Аж труситься. Із Умані

Де-де чуть – гукають

Товариші-гайдамаки;

Ґонта мов не чує,

Синам хату серед степу

Глибоку будує.

Та й збудував. Бере синів,

Кладе в темну хату

Й не дивиться, ніби чує:

«Ми не ляхи, тату!»

Поклав обох; із кишені

Китайку виймає;

Поцілував мертвих в очі,

Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився…

Тяжко-важко плаче:

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину.

А хто мене поховає?

На чужому полі

Хто заплаче надо мною?

Доле моя, доле!

Доле моя нещаслива!

Що ти наробила?

Нащо мені дітей дала?

Чом мене не вбила?

Нехай вони б поховали,

А то я ховаю».

Поцілував, перехрестив,

Покрив, засипає:

«Спочивайте, сини мої,

В глибокій оселі!

Сука мати не придбала

Нової постелі.

Без васильків і без рути

Спочивайте, діти,

Та благайте, просіть бога,

Нехай на сім світі

Мене за вас покарає,

За гріх сей великий.

Просіть, сини! я прощаю,

Що ви католики».

Зрівняв землю, покрив дерном,

Щоб ніхто не бачив,

Де полягли Ґонти діти,

Голови козачі.

«Спочивайте, виглядайте,

Я швидко прибуду.

Укоротив я вам віку,

І мені те буде.

І мене вб'ють… коли б швидче!

Та хто поховає?

Гайдамаки!.. Піду ще раз.

Ще раз погуляю!..»

Пішов Ґонта похилившись;

Іде, спотикнеться.

Пожар світить; Ґонта гляне,

Гляне – усміхнеться.

Страшно, страшно усміхався,

На степ оглядався.

Утер очі… тілько мріє

В диму, та й сховався.

ЕПІЛОГ

Давно те минуло, як, мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав

Без свити, без хліба по тій Україні,

Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв.

Давно те минуло, як тими шляхами,

Де йшли гайдамаки, – малими ногами

Ходив я, та плакав, та людей шукав,

Щоб добру навчили. Я тепер згадав,

Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.

Молодеє лихо! якби ти вернулось,

Проміняв би долю, що маю тепер.

Згадаю те лихо, степи ті безкраї,

І батька, і діда старого згадаю…

Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.

Бувало, в неділю, закривши мінею,

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось:

Як ляхи конали, як Сміла горіла.

Сусіди од страху, од жалю німіли.

І мені, малому, не раз довелось

За титаря плакать. І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче.

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу:

Я її онукам тепер розказав.

Вибачайте, люде добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

Так дід колись розказував,

Нехай здоров буде!

А я за ним. Не знав старий,

Що письменні люде

Тії речі прочитають.

Вибачай, дідусю,

Нехай лають; а я поки

До своїх вернуся

Та доведу вже до краю,

Доведу – спочину

Та хоч крізь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами,

На ті шляхи, що я міряв Малими ногами.

Погуляли гайдамаки,

Добре погуляли:

Трохи не рік шляхетською

Кров'ю напували

Україну, та й замовкли —

Ножі пощербили.

Нема Ґонти; нема йому

Хреста, ні могили.

Буйні вітри розмахали

Попіл гайдамаки,

І нікому помолитись,

Нікому заплакать.

Один тілько брат названий

Оставсь на всім світі,

Та й той – почув, що так страшно

Пекельнії діти

Його брата замучили,

Залізняк заплакав

Вперше зроду; сльози не втер,

Умер неборака.

Нудьга його задавила

На чужому полі,

В чужу землю положила:

Така його доля!

Сумно-сумно гайдамаки

Залізную силу

Поховали; насипали

Високу могилу;

Заплакали, розійшлися,

Відкіля взялися.

Один тілько мій Ярема

На кий похилився,

Стояв довго. «Спочинь, батьку,

На чужому полі,

Бо на своїм нема місця,

Нема місця волі…

Спи, козаче, душа щира!

Хто-небудь згадає».

Пішов степом сіромаха,

Сльози утирає.

Довго, довго оглядався,

Та й не видко стало.

Одна чорна серед степу

Могила осталась.

Посіяли гайдамаки

В Україні жито,

Та не вони його жали.

Що мусим робити?

Нема правди, не виросла;

Кривда повиває.

Розійшлися гайдамаки,

Куди який знає:

Хто додому, хто в діброву,

З ножем у халяві,

Жидів кінчать. Така й досі

Осталася слава.

А тим часом стародавню

Січ розруйнували:

Хто на Кубань, хто за Дунай,

Тілько і остались,

Що пороги серед степу.

Ревуть завивають:

«Поховали дітей наших

І нас розривають».

Ревуть собі й ревітимуть —

Їх люде минули;

А Україна навіки,

Навіки заснула.

З того часу в Україні

Жито зеленіє;

Не чуть плачу, ні гармати,

Тілько вітер віє,

Нагинає верби в гаї,

А тирсу на полі.

Все замовкло. Нехай мовчить:

Така божа воля.

Тілько часом увечері

Понад Дніпром, гаєм

Ідуть старі гайдамаки,

Ідучи співають:

«А в нашого Галайди хата на помості.

Грай, море! добре, море!

Добре буде, Галайда!»

[Квітень-листопад 1841]

ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ…

Вітер з гаєм розмовляє,

Шепче з осокою,

Пливе човен по Дунаю

Один за водою.

Пливе човен води повен,

Ніхто не спиняє,

Кому спинить – рибалоньки

На світі немає.

Поплив човен в синє море,

А воно заграло,

Погралися гори-хвилі —

І скіпок не стало.

Недовгий шлях – як човнові

До синього моря —

Сиротині на чужину,

А там – і до горя.

Пограються добрі люди,

Як холодні хвилі;

Потім собі подивляться,

Як сирота плаче;

Потім спитай, де сирота,

Не чув і не бачив.

[1841, С.-Петербург]

МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ

Оксані К…ко

На пам'ять того, що давно минуло

I

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає —

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навіки засну.

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;

Тілько його й долі, що рано заснув».

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво – твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано!