Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

особисту відповідальність перед Творцем, не прогавити жодної іскорки духовності в цій галасливій юрбі. А якщо, опріч зцілення душ, ви ще беретесь лікувати й тіло, то ваше завдання тим тяжче, бо недужі й покалічені ладні визнати яку завгодно віру, аби тільки ви зцілили їх, а тоді ще й насміються з вас, що ви так наївно їм повірили.

А коли день хилиться до вечора й ваш уранішній запал вигасне, на вас нападає гнітюче відчуття марності ваших зусиль. Це почуття ви повинні поборювати, і єдина ваша спонука — віра в те, що ви змагаєтеся з дияволом за живі душі. Це велика й радісна віра, але зберігати її двадцять чотири години підряд можуть тільки люди, наділені дуже міцним здоров’ям — фізичним і духовним.

Спитайте сивоголових Баннокбернських хрестоносців-гоїтелів, яке життя у їхніх проповідників; побалакайте з членами Рейсінської євангелічної спілки — отими худими американцями, що хваляться, ніби проникають туди, куди не зважиться поткнутися жоден англієць; умовте пастора з Тюбінґенської місії — коли зумієте — розповісти вам про все, чого йому довелось зазнати. Вас відішлють до офіційних звітів, але там не згадується про людей, що втратили в дикій пустелі молодість, і здоров’я, і все, що може втратити людина, крім віри; не згадується там і про англійських дівчат, які вибирались у пропасничні джунглі Пантхських гір, знаючи наперед, що йдуть майже на певну смерть. Мало хто з пасторів скаже вам про все це, як і про молодого Давіда з Сент-Біза, що, висланий працювати на господній ниві, не витримав цілковитої самотності й вернувся до центральної місії напівбожевільним, твердячи: «Бога нема, але я жив поруч із дияволом!»

Про все це звіти мовчать, бо що важать героїзм, невдачі, сумніви, відчай і самозречення якоїсь там цивілізованої білої людини проти врятування однієї напівлюдської душі від безглуздої віри в лісових, гірських та водяних духів!

А Ґальйо, помічникові начальника округи, було до всього того байдужісінько, його власними словами кажучи. Він пробув на своїй посаді вже довгенько, і бур’я-коли любили його й носили йому дарунки: вбиту острогами рибу, орхідеї з темних вологих хащів і стільки дичини, скільки він міг з’їсти. А він натомість давав їм хініну й разом з Атхоном Дадзе, верховним жерцем, вирішував їхні нехитрі громадські справи.

— Як проживеш у цій країні кілька років, — сказав Ґальйо за обідом у Кренків, — то починаєш розуміти, що всі віри одна за одну не гірші. Я, звичайно, помагатиму вам, скільки моєї змоги, але глядіть не кривдіть моїх бур’я-колів. Вони непогані люди й довіряють мені.

— Я стану їх слова Божого навчати, — відповів Юстус Кренк, і його круглий вид аж променів захватом. — Але не стану, звісно, їхні забобони зопалу, не подумавши, розбивати. Одначе, друже мій, ваша байдужість до питань віри є дуже негарна.

— Ет! — вигукнув Ґальйо. — Я мушу дбати за їхні земні тіла й за свою дільницю, а ви вже пробуйте спасати їхні душі. Тільки не поведіться так, як ваш попередник, а то навряд чи я зможу поручитись за ваше життя.

— А що з ним було? — незворушно спитала Лотта, подаючи йому чашку чаю.

— Він зійшов на гору, до храму Данґари — певна річ, ще не обізвавшись тут як слід, — і став гамселити старого Данґару парасолькою по голові. А бур’я-коли витурили його з храму і самого налупцювали немилосердно. Я був тоді у від’їзді, і він прислав до мене гінця з запискою: «Терплю кривду за Божу справу. Викличте роту солдатів». А до найближчого військового табору більш як двісті миль. Та я здогадався, що сталось, поїхав на Пантх до старого Атхона Дадзе й побалакав з ним по-батьківському. Сказав йому: такий мудрий чоловік, як він, мусив би зрозуміти, що сахібові сонце напекло голову і він був не при собі. Побачили б ви, як вони каялись! Атхон Дадзе сам перепросив МакНамару, прислав дров, молока, курей і всякої всячини, а я пожертвував на храм п’ять рупій і сказав МакНамарі, що він повівся нерозважно. А він відповів мені, що я потураю ідоловірству. Але якби він надумався піти за гору та образити Палін-Део, бога сур’я-колів, то його посадили б на палю з обсмаленого бамбуку перше, ніж я встиг би його врятувати, а мені б тоді довелось повісити кількох бідолах. Будьте лагідні з ними, отче… Але я не вірю, щоб ви тут багато досягли.

— Не я, а мій Господь, — поправив його Юстус. — Ми будемо з малих дітей почати. Багато їх будуть хворіти, адже так? Після дітей — матері; а потім і чоловіки. Однак я б волів, щоб ви душею з нами були.

Ґальйо попрощався й поїхав важити життям, лагодячи перегнилі мости, вбиваючи занадто нахабних тигрів, ночуючи в задусі джунглів та вистежуючи сур’я-кольських воїнів, що вирядились по голови своїх братів з коліна бур’я. Він був незграбний, клишоногий молодик, той Ґальйо, від природи не схильний до побожності, зате наділений жадобою абсолютної влади, що нею він і тішився в своїй непринадній окрузі.

— Ніхто не зазіхає на мою посаду, — не раз казав він похмуро. — Начальник мій заглядає сюди тільки тоді, коли певен, що тут не лютує пропасниця. Я в своїй окрузі самодержець, а Атхон Дадзе — мій намісник.

Певне, з великої зневаги до людського життя, якою він так пишався — хоча на ділі прикладав її тільки до свого власного, — Ґальйо проїхав верхи сорок миль до місії, везучи на луці сідла малюсіньке брунатне немовлятко.

— Ось привіз вам, отче, — сказав він. — У колів звичай кидати зайвих дітей у лісі. Це, власне, їхнє діло, але оцього-о можете виглядіти. Я підібрав його над Вербулдою, вище острова. Мені здається, що мати весь час ішла лісом назирці за мною.

— Вона й буде перша з моєї пастви, — відказав Юстус, а Лотта, пригорнувши верескливу крихітку до грудей, ураз її втихомирила. А тим часом Матуї, що породила її і згідно з законом свого племені покинула на смерть, зачаїлась у бамбукових хащах, неначе та вовчиця, змучена, зі зраненими ногами, і стежила жадібними материнськими очима за будинком. Що хотів зробитй всемогутній помічник начальника? Невже маленький чоловічок у чорному з’їсть її доньку живцем? Казав же Атхон Дадзе, що такий звичай тих людей у чорному!

Цілу довгу ніч чекала Матуї в бамбуках; а вранці з будинку вийшла білолиця жінка з жовтими косами — Матуї ще зроду такої не бачила. На руках вона несла Матуїну доньку в чистенькому сповиточку. Лотта не дуже знала бур’я-кольську говірку, та коли мати звертається до матері, їм легко порозумітися. Побачивши руки, боязко простягнені до