Читати книгу - "Колекціонер"

Вона поглянула на мене.

— Фердинанде, треба було тебе назвати Калібаном.[6]

Днів за три або чотири після першої ванни вона не знаходила собі місця. Вона ходила туди-сюди зовнішнім підвалом після вечері, сідала на ліжко, вставала. Я роздивлявся те, що вона намалювала вдень. Це все були копії картин із книжок. На мою думку, дуже розумні й схожі.

Раптом вона сказала:

— Можна вийти надвір? Під чесне слово?

— Але ж там мокро. І холодно.

Була середина жовтня.

— Я в цій клітці збожеволіти можу. Хіба не можна нам просто пройтися навколо саду?

Вона підійшла дуже близько до мене — зазвичай вона цього уникала — і простягла перед собою зап’ястя. Вона тепер збирала своє довге волосся синьою стрічкою, яку мені замовила купити. Її волосся завжди було прекрасне. Я ніколи не бачив прекраснішого волосся. Часто мені дуже хотілося торкнутися його. Просто погладити, відчути, яке воно. У мене була така можливість, коли я прив’язував їй кляп.

І ось ми вийшли. Ніч була чудова, з-за хмари виглядав місяць, хмара рухалась, але внизу майже не було вітру. Вийшовши, вона якийсь час просто глибоко дихала. Тоді я люб’язно взяв її за руку і повів стежкою між стіною, яка йшла понад будинком, і газоном. Ми пройшли живопліт із вовчого лика, піднялися вгору, де були город і сад. Як я говорив, у мене не було жодного негарного бажання скористатися ситуацією, я завжди ставився до неї з винятковою повагою (доки вона не зробила те, що зробила), але, мабуть, річ була в тому, що стояла темрява, ми йшли отак, я відчував крізь рукав її руку, мені так хотілося взяти її руки у свої і поцілувати її, власне, я тремтів. Я мав щось сказати, інакше я втратив би розум.

— Ти мені не повіриш, коли я скажу, що дуже щасливий зараз, правда? — запитав я. Звісно, відповісти вона не могла.

— Ти вважаєш, що я не вмію нічого відчувати, ти не знаєш, що в мене є глибокі почуття, але я не вмію висловити їх так, як ти, — сказав я. — Якщо людина не вміє висловлювати свої почуття, це не означає, що вони неглибокі.

Весь цей час ми йшли під темним гіллям.

— Усе, про що я прошу тебе, — це зрозуміти, як сильно я тебе кохаю, як ти мені потрібна, яке глибоке моє почуття.

— Іноді, — продовжив я, — це потребує зусиль.

Я не люблю вихвалятись, але я хотів дати їй хвилинку подумати, що зробив би інший чоловік, коли б вона була в його владі.

Ми вийшли до газону з другого боку, а тоді до будинку. На дорозі почувся звук авто, воно проїхало. Я міцно тримав її.

Ми підійшли до дверей підвалу. Я запропонував:

— Хочеш іще раз пройтися?

Дивно, але вона похитала головою.

Звичайно, я повів її вниз. Коли я зняв кляп і розв’язав їй руки, вона сказала:

— Я б хотіла чаю. Будь ласка, зроби. Замкни двері. Я залишуся тут.

Я заварив чай. Коли я приніс його і налив, вона почала говорити.

— Я маю тобі дещо сказати, — звернулася вона до мене.

Я слухав.

— Ти хотів мене поцілувати там, надворі, правда?

— Вибач. — Як завжди, я почав червоніти.

— Передусім я б хотіла тобі подякувати, що ти цього не зробив, бо я не хочу, щоб ти мене цілував. Я розумію, що я у твоїх руках. Я розумію, як мені пощастило, що ти настільки порядний саме в цьому.

— Такого більше не буде, — запевнив я її.

— От що я хочу сказати. Якщо раптом станеться знову це — чи щось гірше — і якщо ти не стримаєшся… Я б хотіла, щоб ти мені дещо пообіцяв.

— Такого більше не буде!

— Пообіцяв не робити це по-підлому. Тобто оглушуючи мене, присипляючи хлороформом. Я не битимусь, я дозволю тобі робити зі мною те, що хочеш.

— Такого більше не буде, — повторив я. — Я забувся. Я не можу цього пояснити.

— Тільки якщо ти таке зробиш, якщо ти колись щось таке зробиш, я більше ніколи-ніколи тебе не поважатиму, ніколи-ніколи з тобою не розмовлятиму. Розумієш?

— Я іншого б і не чекав, — я почервонів, як буряк.

Вона простягла мені руку. Я її потис. Не пам’ятаю, як я вийшов із кімнати. Того вечора в мене через неї все в голові мішалося.

Ну от, і щодня було те саме: я спускався до підвалу між восьмою і дев’ятою ранку, приносив їй снідати, виносив відра, іноді ми трохи розмовляли, вона замовляла мені, що слід купити (іноді я залишався вдома, але частіше виїжджав по свіжі овочі й молоко, які вона любила), здебільшого вранці я прибирав у домі, повернувшись із Льюїса, тоді був обід, і ми зазвичай сиділи й розмовляли, або вона слухала музику, або я сидів і дивився, як вона малює; вона чомусь пила чай сама, ми немовби дійшли згоди в цей час бути окремо. Потім — вечеря, і за вечерею ми розмовляли трохи довше. Іноді вона охоче сприймала моє товариство, зазвичай вона хотіла трохи погуляти зовнішнім підвалом. Іноді вона вимагала, щоб я пішов одразу після вечері.

Я фотографував її, щойно вона мені це дозволяла. Вона трохи познімала мене. Я знімав її в різноманітних позах, звичайно, хороших. Мені хотілося, щоб вона певним чином одягалась, але не любив просити. «Не знаю, навіщо тобі стільки фотографій, — завжди говорила вона. — Ти ж мене бачиш щодня».

Тож нічого по-справжньому не відбувалось. Усі ці вечори ми сиділи разом, і здавалося, що це триватиме завжди. Немовби ми були єдиними людьми на світі. Ніхто не зрозуміє, які ми були щасливі — насправді тільки я, але інколи мені здавалося, що вона не проти цього попри все, що вона казала, якби вона над тим замислилася. Я міг би цілу ніч сидіти й дивитися на неї, просто бачити форму її голови, волосся, яке спадало особливим вигином, таким вишуканим, як форма косатця. Воно було як вуаль чи хмара, воно лежало шовковими пасмами, розпущене абияк, але таке гарне, на її плечах. Я б хотів мати змогу описати її такими словами, як поет, митець. Вона особливим рухом відкидала його назад, коли воно занадто сповзало вперед, таким простим природним рухом. Іноді я хотів попросити