read-books.club » Сучасна проза » Майстер і Маргарита 📚 - Українською

Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

190
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Майстер і Маргарита" автора Михайло Опанасович Булгаков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 151
Перейти на сторінку:
відкриття доступу до неї та про інше, пов’язане з жалобною подією[129].

А ресторан став жити далі своїм звичним нічним життям і жив би ним аж до закриття, тобто до четвертої ранку, якби не вкоїлося дещо вже вщент дивовижне, що вразило ресторанних гостей куди більше, ніж звістка про загибель Берліоза.

Першими збентежились лихачі[130], що чергували біля воріт грибоєдівського дому. Чути було, як один із них, підвівшись на козлах, прокричав:

— Тю! Ви лиш гляньте!

Услід за тим, казна-звідки, біля чавунної огорожі спалахнув вогничок і став наближатися до веранди. Ті, хто сидів за столиками, стали підводитися й вглядатися й розчовпали, що разом із вогничком простує до ресторану білий привид. Коли він наблизився до самого трельяжу[131], усі немов закостеніли за столиками з шматками стерлядки на виделках і вибалушивши очі. Швайцар, який вийшов у цей момент із дверей ресторанної роздягальні надвір, щоб покурити, затоптав цигарку й рушив був до привиду з виразною метою перепинити йому доступ до ресторану, та чомусь не зробив цього і зупинився, недоумкувато всміхаючись.

І привид, пройшовши крізь отвір трельяжу, безперешкодно ступив на веранду. Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — славнозвісний поет.

Він був босоніж, у роздертій білястій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколена паперова іконка зі стертим зображенням якогось святого, і в смугастих білих кальсонах. У руці Іван Миколайович ніс засвічену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича була щойно обдерта. Важко навіть виміряти глибину мовчанки, що запанувала на веранді. Було видно, як в одного з офіціянтів пиво ллється з похиленого на бік кухля на підлогу.

Поет підніс свічку над головою й гучно сказав:

— Здорові були, другове! — тоді зазирнув під найближчий столик і вигукнув тоскно: — Ні, його тут немає!

Почулися два голоси. Бас сказав безжалісно:

— Готове діло. Біла гарячка.

А другий, жіночий, переполоханий, вимовив слова:

— А як оце міліція пропустила його вулицями в такому стані?

Це Іван Миколайович почув і озвався:

— Двічі хотіли затримати, у Скатертному[132] й тут, на Бронній, та я махнув через паркан і, бачите, щоку обдер! — Тут Іван Миколайович підніс свічку й вигукнув: — Брати по літературі! (Охриплий голос його зміцнів і став запальнішим.) Слухайте мене усі! Він з’явився! Ловіть-но його негайно, бо ж він накоїть нечуваного лиха!

— Що? Що? Що він сказав? Хто з’явився? — залунали голоси з усіх боків.

— Консультант! — відповів Іван. — І цей консультант зараз вбив на Патріярших Мишу Берліоза.

Тут із внутрішньої залі посунув на веранду народ, навколо Іванового вогню з’юрмився натовп.

— Пробачте, пробачте, скажіть точніше, — почувся над вухом Івана Миколайовича тихий та чемний голос, — скажіть, як це вбив? Хто вбив?

— Іноземний консультант, професор і шпигун! — озираючись, озвався Іван.

— А як його на прізвище? — тихо спитали на вухо.

— То ж бо то прізвище! — тужливо вигукнув Іван. — Знати б мені прізвище! Не розгледів я прізвища на візитівці… Пам’ятаю тільки першу літеру «Ве», на «Ве» прізвище! Яке ж це прізвище на «Ве»? — схопившись рукою за лоба, сам в себе запитав Іван і раптом забурмотів: — Ве, ве, ве! Ва… Во… Вашнер? Ваґнер? Вайнер? Веґнер? Вінтер? — волосся на голові Івана стало їздити з натуги.

— Вульф? — жалісно вигукнула якась жінка.

Іван розсердився.

— Дурепа! — скричав він, шукаючи очима ту, що вигукнула. — До чого тут Вульф? Вульф ні в чому не винний! Во, во… Ні! Так не згадаю! А тепер от що, громадяни: дзвоніть зараз до міліції, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Та не забудьте сказати, що з ним ще двоє: один довгий, картатий… пенсне луснуло… і кіт чорний, гладкий. А я тим часом обшукаю Грибоєдова… Чую, що він тут!

Іван запав у неспокій, розштовхав усіх округ себе, став розмахувати свічкою, заливаючи себе воском, і зазирати під столи. Тут почулося слово: «Лікаря!» — і чиєсь лагідне м’ясисте обличчя, голене й вгодоване, у рогових окулярах, з’явилось перед Іваном.

— Товаришу Бездомний, — промовило це обличчя ювілейним голосом, — заспокойтеся! Ви засмучені смертю усіма нами улюбленого Михайла Олександровича… ні, просто Миші Берліоза. Ми це все прекрасно розуміємо. Вам треба спокою. Зараз товариші проведуть вас до ліжка, і ви забудетесь…

— Ти, — вишкірившись, перебив Іван, — чи розумієш, що треба зловити професора? А ти лізеш до мене зі своїми дурницями! Кретин!

— Товаришу Бездомний, даруйте, — відповіло обличчя, червоніючи, задкуючи і вже каючись, що устряло до цієї справи.

— Ні, вже кому-кому, а тобі ніколи не подарую, — з тихою ненавистю сказав Іван Миколайович.

Судома спотворила його лице, він швидко переклав свічку з правої руки до лівої, широко розмахнувся і луснув чуле обличчя у вухо.

Тут здогадались накинутися на Івана — і накинулись. Свічка згасла, й окуляри, що зіскочили з обличчя, були миттєво розтоптані. Іван видав страшний бойовий гук, чутний, на загальну спокусу, аж на бульварі, і став захищатися. Задзеленчав, падаючи зі столів, посуд, заверещали жінки.

Поки офіціянти в’язали поета рушниками, в роздягальні йшла розмова між командиром бриґа та швайцаром.

— Ти бачив, що він у підштанках? — холодно питав пірат.

— Але ж, Арчибальде Арчибальдовичу, — трясучись, відповідав швайцар, — як оце я можу їх не впустити, як вони — член МАССОЛІТу?

— Ти бачив, що він у підштанках? — повторював пірат.

— Згляньтеся, Арчибальде Арчибальдовичу, — багряніючи, казав швайцар, — що ж я можу робити? Сам розумію, на веранді дами сидять…

— Дами тут ні до чого, дамам воно байдуже, — відповів пірат, буквально спалюючи швайцара очима, — а от міліції не байдуже! Людина в спідньому може рухатися вулицями Москви лише в одному разі, якщо йде в супроводі міліції, і лише до одного місця — до відділення міліції. А ти, якщо швайцар, мусиш знати, що, побачивши таку людину, маєш не гаючи ані миті, починати сюрчати. Ти чуєш? Чуєш, що діється на веранді?

Тут очманілий швайцар почув долітаюче з веранди гупання, биття посуду та жіноче лементування.

— Що з тобою зробити за це? — запитав флібустьєр.

Шкіра на обличчі швайцара набула тифозного відтінку, а очі помертвіли. Йому приверзлося, що чорне волосся, тепер зачесане на проділ, вкрилося вогняним шовком. Зникли плястрон і фрак[133], і за ремінним пасом виникло руків’я пістоля. Швайцар уявив себе повішеним на фор-марса-реї[134]. На власні очі він бачив свій власний вивалений язик та безживну голову, що впала на плече, і навіть почув плескіт хвилі за бортом. Коліна швайцарові підточилися. Та тут флібустьєр зласкавився до нього і погасив свій

1 ... 17 18 19 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Майстер і Маргарита», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Майстер і Маргарита"