Читати книгу - "Ляля"

— Але ж, мамо, — переконувала її найрозважніша з матерів, — мамо, це бандит, з такими не жартують.

— Я з «такими», як ти сказала, вмію обходитися. Я з Литва, а Лисів — це злодійське село. Віддавна. Злодійське й із власним кодексом честі.

— Але ж, мамо, — не зважала найдалекоглядніша з матерів, — це було до війни. Шістдесят, сімдесят років тому. Не тепер. Люди змінилися й злодії змінилися. Вони більше не мають злодійської честі. Навпаки, узагалі позбавлені будь-яких принципів. Для такого типа задушити тебе або гепнути чимсь — це дрібничка.

— Так? Та-а-ак? — розгнівалася бабуся так чарівно, як лише їй це вдавалося. — Ну, то я розкажу тобі дещо. Коли я була зовсім малою...

— Мамо!

— Ми це вже чули, — кидаю я за кадром.

— ...зовсім малою, — підвищує голос бабуся, — то в Лисові орудували жахливі розбійники. Узагалі була купа злочинців, бо зі «Святого Хреста» вони виходили на волю й осідали в околиці. Не тільки злодюжки, були й політичні...

— ...і завдяки цьому, — перебив я, — селяни були неймовірно, ну просто неймовірно розумні, крали все, що тільки могли й ненавиділи поліцію, а конфлікти розв’язували власними силами. Сокирами.

— Саме так. Але це було після Першої світової війни, тож бандити гасали й гасали. Мій батько, як приїхав до Польщі через кілька років... через два чи три роки... коли йому треба було поїхати кудись за межі села, то ходив із двома зарядженими револьверами в руках...

— Як Джон Вейн.

— ...як Джон Вейн. Або як Гері Купер. Ага. Дуже було небезпечно, а найгіршою була така собі банда Бика... банда, хоча не певна, чи можна їх так назвати... було їх двоє, часом троє. Знаю, що їхній ватажок звався Бик, бо коли я вже підросла й була панянкою, то знайшла на горищі газети з того часу, і там описували їхні подвиги. На їхній совісті було кілька людей, причому саме того дня, коли з’явилися в Лисові, вони вбили якусь стареньку в сусідньому селі. А може, вона померла на серце, коли вони пригрозили їй пістолетом? Не пригадую. Так чи сяк, я була маленькою і, як мама мені згодом розповідала, лежала в колисці в сусідній кімнаті. Мій дідусь працював у кабінеті.

— Мамо, ми це напам’ять знаємо...

— То й що? — безпосередність бабусиного питання на певний час позбавляє аргументів, тож ми більше не втручаємося в хід розповіді. — Дідусь працював у кабінеті. Певне, було літо, бо жнива, усі в полі, село геть безлюдне. І раптом опівдні до маєтку вдираються бандити, Бик і отой його помічник, і ну нишпорити по всіх шафах, пістолетами погрожувати... На краю столу, мені це потім і мама, і бабуся показували, на краю такого великого дубового столу розкладали здобич: срібло, коштовності, годинники. Рилися в паперах, вивертали шухляди письмового столу, оглушливо горлали. Виважили ногою двері до дідусевого кабінету, а дідусь лише підвів очі з-над паперів, сягнув до внутрішньої кишені піджака, витягнув портсигар та й каже...

— «Може, панове бандити дозволять сигаретку?» — вигукнули ми з мамою хором.

— ...а вони, — незворушно продовжувала бабуся, — звісно, дозволили. Помічник грабував далі й складав усе на столі у вітальні, а Бик розсівся й курив, відібравши в дідуся срібного портсигара, годинника й гроші. І тоді моя мама, донині їй цього пробачити не можу, замкнула двері кімнатки, де я спала, на маленький, абиякий засув, і вислизнула з дому через чорний хід, ви ж знаєте, моя мама завжди бігала, а не ходила, а тим більше тоді, добігла до дзвону, що ним оповіщали про тривогу, і почала баламкати, безтямно бити у дзвін. Люди підвели голови з-над збіжжя й кинулися до села, а бандити втекли, де Макар телят не ганяв, покинувши з переполоху все поскладане на краю столу. Невдовзі потому їх упіймали, і вони отримали якісь великі терміни... але знаєте, не можу я вибачити своїй матері, що вона залишила дитину, бо ж злочинці легко могли дістатися до колиски, раз стусонути двері та й кінець. Мені потім упродовж багатьох років усе це снилося так виразно, немовби власні спогади: один за одним випадають цвяхи, засув злітає, і бандити вдираються до моєї кімнатки, хапають мене з колиски... бр-р-р, навіть тепер мені лячно, щойно про це подумаю.

* * *

Лисів був найбільш злодійським селом на світі. Пояснювалося це тим, що, як я вже казав, велемудрий цар Всія Русі розташував неподалік славетну тюрму на Святому Хресті, куди привозили в’язнів з усієї Російської імперії, кримінальних і політичних. А відбувши свої багаторічні строки, на старість вони часто осідали неподалік і займалися якимсь фахом, який опанували ще на волі або у в’язниці. Були ковалі й столярі, шевці й пічники, з угорськими, литовськими, російськими й вірменськими прізвищами, і всі вони, зрештою, брали собі за дружин місцевих дівчат чи вдовиць, народжували дітей, і це тривало поколіннями. Неймовірно тямущі нащадки політичних та зі злодійською жилкою, ну, і славетною злодійською честю — кримінальних. То були ще доблесні злочинці дев’ятнадцятого століття, які користувалися кодексом, майже таким самим складним, як лицарський, і, звичайно, так само неухильно його дотримувалися.

— Коли сталося, що хтось вирізав капусту в сироти, бо була така дівчина, тільки й мала, що хатку при дорозі й городець капусти, а він, розумієш, уночі прокрався з ножем і вирізав ту капусту... Селяни як про те дізналися, а дізналися хутко, бо дівчина голосила на всеньке село, то зібралися на раду в крамниці, комісію цілу створили, бо ж піти до поліції то ганьба страшенна, обшукали одну за одною хати, доки не знайшли в того негідника вирізану капусту. Віддухопелили його так, що він з ліжка не міг три тижні підвестися, жінка мусила доглядати. Назавтра приходжу до крамниці, а в крамниці й купували, і дискусії влаштовували, і корчма була... ну, і каже хтось: «Так ми го збилисьмо, злодіяку, що гей! А то не міг ти, кажу, до ксьондза піти, а пішов до сироти? Не міг, лобуряко, до маєтку піти, а пішов до вбогої...» А я його перебиваю: «Ні, до маєтку не міг». Той знітився, зробилося тихо... а я тоді: «Не міг до маєтку, бо в маєтку капусти нема». Як же ті селяни реготали, я ще такого не чула;