Читати книгу - "Вигнання з раю"

не став обмежуватися звичним пригощанням, а задумав річ нечувану в Карповім Яру: накрутити для всіх гостей морозива. Коли Гриша прийшов до діда, там уже все було готове: в дерев’яній діжечці з льодом, принесеним з колгоспного льодника, стояв емалевий бідончик, в бідончику — сметана з жовтками й цукром, крізь ручку бідончика простромлено звичайну качалку, не було тільки кому сісти й крутити бідончик годин зо дві, поки мішанина з сметани, яєчних жовтків і цукру скрутиться в ньому на морозиво.

— О, внучок, сідай крутити! — зрадів дід Левенець, а землемір, або ж «геометр», потиснувши руку своєму синові і теж благословивши його на таку важливу справу, пообіцяв показати дуже цінні речі.

Гриша не став сперечатися, бо й сам охоче поласував би морозивом, він сів і став крутити бідончик у діжечці, а землемір тим часом показував йому свої цінності, що, як можна було зрозуміти, належали до фамільних, чи що. Показав велосипед. Високий, іржавий, схожий і не на механізм, а на стару кістляву коняку. Тоді показав годинник на руці, теж старий, химерний, схожий на один з тих тракторів, що, зіпхнуті з урвища, десь тихо покоїлися на дні провалля посеред села.

— Оце як вмру, все твоє, — пообіцяв землемір.

— Та чого вам умирати? — пожалів його Гриша.

— Доведеться, брат. Такі закони природи. І тоді це все твоє. Трагічно й невідворотно.

— Коли вже воно трагічно, то лишайте все це тут, а самі живіть далі, — сказав Гриша.

— Бач яке раховите! — зраділо вигукнув землемір. — У Левенців пішло!

Про землеміра й морозиво додати більше нічого. З стернею ж справа набагато важливіша. Бо стерня, про яку мовиться, належить до явищ задокументованих. Вона золотиться на фотографії, де мав би бути зображений тільки Гриша Левенець, а може, й ділянка, на якій згодом стоятиме його з матір’ю хата, але вийшло так, що майже всю фотографію займала стерня, висока, можна б сказати, розкішна стерня, з якої ледь помітно стриміла Гришина голова.

— Ну ж і барбос цей Самусь — отаку стерню лишив! — казали світлоярівці, але так, щоб Самусь не чув. Бо коли чув, одразу й огризався: «Все правильно. Я комбайнер, а не перукар. Хочеш підстригатись — їдь у район і підчикрижуйся під „нульовку“.»

Але в одинадцять років проблема висоти стерні тебе ще не хвилює. Що стерня вища, то привабливіша, в ній можна гратися в ховачка, вона так прекрасно шурхотить, а пахощі від неї такі, ніби в кожній соломинці зібрано аромати з усього степу.

Гриша сидів у стерні на місці майбутньої їхньої хати, радісно вдихав у себе пшеничний дух, посміхався до випадкового фотографа, і в гадці не маючи, що саме отут і зароджується те, що згодом розростеться в головний конфлікт його життя.

13

Загалом кажучи, навіть солома ніколи не сприймалася світлоярівцями як щось визначальне, а належала до другорядної атрибутики їхнього життя (ах, яке ж таки словечко «атрибутика»! — це тобі не якась там пшенична, яшна чи навіть гречана солома!), хоч соломою споконвіку топили печі, з неї робили січку для худоби, нею вкривали хати, домішували до глини в заміси для саману, солом’яні мати використовували замість килимків, солома знаходила застосування навіть у національній українській скульптурі при творенні так званих солом’яних дідів, вона мала неабияке значення і в народній міфології (казка про солом’яного бичка) і в косметичній промисловості (луг з гречаного попелу для миття голови). І все ж солома лишалася соломою, не належала до речей визначальних, а що ж тоді казати про стерню! І коли б школяреві Гриші Левенцю сказали, що він колись висоту стерні возведе в один з найголовніших принципів свого життя, він би не став слухати, а крутнувся на одній нозі, чмихнув і побіг до хлопців гратися в якусь сповнену високого змісту гру.

До четвертого класу в маленької людини життєві обрії ще невиразні, якісь розмиті, затуманені, але ось переходить цей громадянин до класу п’ятого, стрічається з мудрими науками, точними, не зовсім точними, приблизними, розпочинає вивчати стародавню історію і географію — і тут вся його душа рветься з тісного узвичаєного світу, летить на простори слідом за спокусниками, якими стають на той час учителі математики, природознавства, надто ж історії й географії. І хоч в історії з географією мало спільного, але вони, як правило, поєднуються в одній особі викладача сільської школи, тому і розпаленою уявою малих громадян сприймаються як щось нероздільне, химерно переплітаються, і такий громадянин сам не знає, чого він хоче: одного дня стає древнім греком, другого — Колумбом або Пржевальським, то ховається з Спартаком на схилах Везувію, то продирається з Лівінгстоном крізь нетрі Центральної Африки. Найцікавіше, що навіть сама особа викладача не грає тут ніякісінької ролі. Це може бути дивак, деспот, невіглас, нечупара, кривобокий, зизоокий, заїка й недоріка, але чар таємних часів і просторів пересилює все, і серця дитячі однаково линуть туди, переборюючи всю відразу й нехіть до носія і адепта тих чарів.

У карпоярівській школі історію й географію викладала Одарія Трохимівна. Тут доречно нагадати, що карпоярівці ніколи не відзначалися тілесними надмірностями, простіше кажучи, серед них не було товстих (крім Івана Брюховецького), був це народ жилавий, по-робочому худорлявий, міцний і красивий теж по-своєму. І коли Давидко Самусів задумав женитися і будь-що заповзявся добути собі тільки вчительку, то стара Самусиха напучувала його: «Ти ж гляди, не бери товстої, бо товста вся трухлява всередині. Вибирай, щоб худенька, прудка, проворна, ловкенька, як грушка, ото буде тобі жінка, а мені невісточка!» Натякалося тут, звичайно, не на Одарію Трохимівну, бо вона б Давидкові годилася в прабаби, товстою не була сама і, мабуть, не мала жодного з предків до дванадцятого коліна (далі ж, як відомо, ніяка наука спадковості не спроможна проникнути), та й взагалі за своєю зовнішністю не підходила під карпоярівський стереотип. Носила жіноче ім'я, але ніяких ознак жіночих на собі не мала. Смалила цигарки, як найзапекліший курець-чоловік, але й від чоловічої половини роду людського не запозичила нічого привабливого: так, щось ніби вузька шершава дошка, а на ній довге, теж вузьке, плаття з сіруватого полотна, оздобленого машинною вишивкою, на кістлявих ногах чоловічі черевики сорок п'ятого розміру, на голові — якісь натяки на волосся, очі сховані за скельцями окулярів, голос в’їдливий, характер… Про характер нема мови. Одарія Трохимівна прибула до Карпового Яру ще в далекі часи революційні, коли село разом з усіма своїми мешканцями було темне, як дьоготь, що ним дядьки квацювали свої чоботи, її власних знань