read-books.club » Дитячі книги » Маркус і Діана. Світло Сіріуса 📚 - Українською

Читати книгу - "Маркус і Діана. Світло Сіріуса"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Маркус і Діана. Світло Сіріуса" автора Клаус Хагерюп. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 17 18 19 ... 37
Перейти на сторінку:
не виказав.

— Цебто… е-е… в нашому клубі доброго тону й гарних манер!

Тепер пані бібліотекарка від захвату мало не заплескала в долоні. Вона знайшла їм два примірники книжки й запропонувала свою допомогу, якщо їм ще щось знадобиться на цю тему.

Після того як Сіґмунд подякував за пропозицію, а Маркус спіткнувся об шнурки, що забувся зав’язати, вони покинули бібліотеку й бібліотекарку, в серці якої знов зажевріла віра в сучасну молодь.

* * *

Маркус лежав у ліжку й читав. Він дійшов до дев’ятої сторінки:

«ЯК ВІДРЕКОМЕНДОВУВАТИСЯ.

Сьогодні більше, ніж коли-небудь, треба вміти відрекомендовуватися. Перше враження часто буває вирішальним: важливо мати радісний і привітний вигляд і до того ж вимовляти своє ім’я так, щоб інші його запам’ятали — або вручаючи візитівку, або голосно й виразно казати, як…»

Він поклав книжку на подушку. Там йому ще багато чого доведеться вчити. Якщо він чимось у цьому житті й нехтував, то саме тим, що не навчився відрекомендовуватися. Перше враження він, зазвичай, справляв таке собі. Маркус спробував пригадати, коли востаннє мав радісний і привітний вигляд, але нічогісінько не пригадав.

А коли він виразно називав своє ім’я? Ніколи. Похмурий і непривітний, він дожився до того, що його стали називати Мавпусом, і всім, хто його так називав, він не вручав нічого, навіть маленького клаптичка візитівки. От вам і пояснення. Може, тому його й дражнили. Через те, що він не випромінював радості. Він ніколи не бачив, щоб дражнили радісних людей. Власне, досі він думав, що радісні тому й радісні, що їх не дражнять, а тепер збагнув, що було навпаки. Радісні були радісні не через те, що їх не дражнили, а через те, що вони були радісні. Він був жертвою жахливого непорозуміння, і йому навіть у голові не клалося, що розгадка всіх його проблем постійно перебувала ось тутечки, за рогом. У громадській бібліотеці Рюда. Ця невеличка книженція виявилася ні мало ні багато, а практичним порадником, як прожити щасливе життя. Далі він читав, ніби в лихоманці.

«Які є правила для поцілунків у щоку? Цілують ліву чи праву щоку і яку щоку в такому разі цілують першою? Чи треба вустами доторкатися до щоки іншої людини, чи ні? Чи однакові правила в Норвегії та решті країн світу?»

То було надзвичайно цікаво. Коли він зустрінеться з Діаною й не знатиме, в яку щоку треба цілувати, то неодмінно набереться сорому. А в тому, що цілувати йому її таки доведеться, він, на жаль, не сумнівався. Привітна усмішка, виразно промовлене ім’я, цебто Маркус Сімонсен молодший, і поцілунок у щоку — ось те щонайменше, що Діана має від нього отримати. Книжка давала відповідь.

«Непросто зробити це елегантно. Подивіться на членів королівської родини — вони цілують спершу в праву щоку, а тоді в ліву. Завжди спершу притуляється права щока до правої щоки іншої людини, а потім ліва щока до лівої. Дуже важко зробити це бездоганно».

Ще б пак, щоб ви й не сумнівалися! То так само важко, як і танцювати. Абсолютно неможливо ступати в ритм і водночас намагатися думати, як робити правильні кроки. Він переконався в тому на гіркому досвіді школи танців, куди водила його мама, коли йому виповнилося сім років. Тільки він замислювався, як робити крок праворуч, а два ліворуч, у нього виходило все навпаки. Він хитався, мов замислений іноходець, поки всі решта бездумно кружляли туди-сюди в ритмі музики по паркету. «Не думай так багато, Маркусе, — казав учитель танців. — Роби невимушені рухи в такт музики, та й усе». Одначе для того, щоб робити невимушені рухи, треба хтозна-скільки вправлятися. Тепер він уже почав розуміти, що Сіґмундів план відвідин ресторану з Еллен Кристиною та Муною не такий уже й безглуздий. Там він зможе і в тому, і в іншому повправлятися.

З такими думками Маркус поринув у сон, де невимушено й привітно зустрівся з Діаною Мортенсен. І тільки він хотів поцілувати її — в ліву щоку? — як його збудив батьків крик:

— На поміч!

Йому знов довелося вставати і йти уві сні. Аж тут він зупинився й схилився над батьком з робленою усмішкою на обличчі.

— Ой, Маркусе, це ти? А я думав, що… о Господи, Маркусе! Мені снилося таке жахіття… а коли я прокинувся… мені здалося, що ти… вбивця… Ти ходив уві сні?

Монс протер очі, обоє вони стали помалу прочумуватися.

— А мені теж щось снилося.

— Що саме? Ти вельми непривітно усміхався.

— Мені снилося, яким я був привітним, — відповів Маркус.

Розділ IX

— Тату, а сьогодні до парадного костюма належить одягати рукавички?

Маркус стояв перед люстром у коридорі й розглядав своє обличчя. Мокрий чуб його з одного боку був зачесаний на проділ. Поки Монс ішов із вітальні, поти й позирав на сина. Він не розумів, що відбувалося. Те, що останнім часом Маркус якось швидко розвивався, було очевидним. Протягом чотирьох днів він став набагато чемніший, ніж досі. Він відчиняв батькові двері, коли той виходив на роботу, постійно наголошував на тому, що його звати Маркус, ніби Монс того сам не знав, і без угаву розпливався тією самою привітною усмішкою, як і тоді, коли ходив уві сні. Здавалося, що він готовий був на очах у батька стати дорослим, і Монс сумнівався, чи йому того хотілося насправді. Якби Маркус не був його рідним сином, то він сказав би, що з хлопця незабаром вийде нікчемний лицемір.

— Хіба я знаю, — трохи знервовано відповів він. — Я не дуже над тим замислювався.

— А я знаю, — сказав Маркус. — До парадного костюма не обов’язково одягати рукавички.

— Приємно чути, — зітхнув батько.

— Їх одягають лише тоді, як хочуть, щоб легке весняне вбрання мало трохи нарядніший вигляд. Тож нині, якщо надворі не дуже холодно, капелюхів та рукавичок можна не носити. Але, тату, чого ми так опираємося проти того, щоб у гості ходити в джинсах?

— Я ніколи не задумувався над такою проблемою, — відповів Монс і глянув на годинника.

Маркус кивнув.

— Мабуть, багато хто не задумується. Та інколи нам хочеться, щоб одяг мав стиль, а для цього не обов’язково натягати смокінги чи фраки, еге ж?

— Напевно, так.

Маркус відчинив двері й привітно усміхнувся до батька.

— Нехай тобі сьогодні щастить, тату.

Монс тяжко зітхнув і, схиливши голову, поволі став спускатися дорогою.

Маркус незрушно стояв у дверях і дивився йому вслід. У горлі в нього стояв клубок. Може, він і поводився галантно, але відчував себе ідіотом.

1 ... 17 18 19 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маркус і Діана. Світло Сіріуса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маркус і Діана. Світло Сіріуса"