Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

Попри сильний біль, спершу він відчув лише полегшення. Тепер йому не було чого боятися – він і сам зробився грозою для всіх: і для Рипічипа, і для Каспіана з Едмундом. Хто тепер наважиться на нього напасти? Хіба що лицар, та й то не кожен. Зате він може напасти на кого завгодно. Та варто було йому це подумати, як він раптом усвідомив, що йому хочеться не цього. Йому хочеться дружби. Він жадає повернутися до людей, розмовляти з ними, сміятися разом, ділити з ними знегоди й радості… Він зрозумів, що перетворився на чудовисько, і назад до людей йому шлях відрізано. Його охопило жахливе почуття самотності. Колишні супутники вже не здавалися йому такими осоружними, й він навіть засумнівався у тому, чи був і насправді таким чудовим, яким себе вважав. Йому раптом до болю закортіло почути їхні голоси, він зрадів би, навіть якби то був голос Рипічипа.

З цими думками бідний дракон, що колись був Юстасом, підняв морду до неба та заридав… як би важко не було уявити собі могутнього дракона, що проливає сльози у безлюдній ущелині під блідим місячним сяйвом.

Зрештою він таки вирішив шукати дорогу до берега. Тепер він розумів, що Каспіан нізащо б не відплив без нього. І до того ж його сповнювала віра, що якось він зможе пояснити людям, хто він такий.

Він напився води з озера, а потім, яким би огидним це не здавалося (хоча, коли вдуматися, нічого огидного в цьому не було), з’їв мертвого дракона мало не до останку. І тільки тоді він збагнув, що робить, коли від дракона залишалося не більше за половину. Адже, розумієте, хоча він думав і міркував як Юстас, його апетит і шлунок, а також вдача, були тепер драконовими. А для дракона немає нічого смачнішого за свіженьку драконятину. Мабуть, саме тому в кожній країні зазвичай живе не більше одного дракона (а в більшості країн – і того менше).

Настав час вибиратися з цієї ями. Він розбігся, відштовхнувся від землі, аби стрибнути на схил, і відразу відчув, що летить. Він якось і забув про те, що в нього тепер є крила, і то була єдина приємна несподіванка з усіх, що звалилися на нього останніми днями. Він піднявся високо в повітря і побачив внизу незліченні гірські вершини, освітлені яскравим місяцем. Із висоти було видно сріблясте плесо затоки і «Зоряного Мандрівника», що стояв на якорі, і вогні табору в прибережному лісі. До них він і подався…

…Люсі спала безпробудним сном, бо не стуляла очей доти, доки не повернувся пошуковий загін на чолі з Каспіаном. Повернулися пошуковці пізно, утомлені та виснажені довгими пошуками, результати яких були невтішні. Друзі не знайшли жодних слідів Юстаса, але в одній із глибоких ущелин бачили мертвого дракона. Усі трималися, намагаючись не падати духом, і запевняли одне одного, що інших драконів поблизу бути не може, а цей, мертвий, аж ніяк не схожий на кровожерливого людожера, що годину тому міг би з’їсти їхнього товариша.

– Може статися, він проковтнув того телепня та отруївся? – припустив Ринс, але так тихо, що ніхто його навіть не почув.

Серед ночі Люсі раптом прокинулася та побачила, що всі зібралися навколо багаття та про щось пошепки перемовляються між собою.

– Щось трапилось? – у тривозі спитала вона.

– …Усім потрібно бути напоготові, – пояснював Каспіан. – Щойно понад лісом у бік берега пролетів дракон. Він, напевно, приземлився десь між нами та кораблем. Стріли проти дракона даремні. Не бояться вони й вогню…

– З дозволу вашої величності… – почав був Рипічип, та Каспіан урвав його.

– Ні, Рипічипе. Навіть і не думай про те, аби битися з ним сам на сам. А якщо не пообіцяєш мені підкоритися, я накажу тебе зв’язати. Ми повинні поставити варту, а щойно розвидниться – спустимося до берега і спробуємо подолати його в бою. Я поведу вас сам. Король Едмунд командуватиме правим флангом, а лорд Дриніан – лівим. Робити більше нічого. За дві години зійде сонце. За годину нехай подадуть їжу та залишки вина. І спробуймо робити все тихо.

– Може, він сам полетить геть? – припустила Люсі.

– Коли полетить, нам від того буде тільки гірше, – промовив Едмунд. – Адже тоді ми не знатимемо, де він. Якщо, як то кажуть, кімнатою літає оса, то я б краще не випускав її з виду.

Залишок ночі всі провели в настороженому очікуванні. Коли подали їжу, багато хто до неї майже не доторкнувся, хоча всі добре знали, що перед боєм не завадило б і підкріпитися. Час ніби завмер, але ось нарешті темрява відступила, у лісі заспівали перші пташки, під деревами війнуло холодом і сирістю, і Каспіан скомандував:

– Час до бою, друзі!

Усі встали, оголили мечі й утворили тісний стрій, усередині якого стояла Люсі з Рипічипом на плечі. Діяти було значно легше, аніж нудитися в очікуванні. Перед боєм кожен відчув, які близькі та дорогі йому всі присутні, а за мить загін уже рушив до берега. Ліс попереду розступився, і там, на піску, мов велетенський ящір або надзвичайно гнучкий крокодил, лежав пухирчастий, слизький, горбатий дракон.

Але, побачивши їх, дракон не став дибки, вивергаючи полум’я, як це зазвичай роблять дракони, а навпаки, позадкував на мілину.

– Чого це він так мотає головою? – запитав Едмунд.

– А тепер немов киває, – додав Каспіан.

– І очі в нього аж блищать, – придивившись, промовив Дриніан.

– Та це ж сльози! – вигукнула Люсі. – Дивіться, він плаче!

– Краще з ним бути насторожі, – застеріг Дриніан. – Так зазвичай роблять крокодили, аби ввести здобич в оману.

– Дивіться, він знову замотав головою, коли почув це, – підмітив Едмунд. – Немов хотів сказати «ні». Ось, ось знову!

– Думаєте, він розуміє, про що ми говоримо? – спитала Люсі.

Дракон щосили закивав головою. Рипічип спустився з плеча Люсі та відважно виступив уперед.

– Гей, драконе! – голосно пропищав він. – Чи розумієте ви нашу мову?

Дракон кивнув.

– А розмовляти вмієте?

Дракон похитав головою з боку в бік.

– Тоді, – сказав Рипічип, – розпитувати вас про ваші наміри немає сенсу. Але, якщо ви прийшли до нас із миром, підніміть над головою ліву лапу.

Дракон так і зробив, але вийшло це в нього дуже незграбно, бо лапа боліла та розпухла від золотого браслета.

– Ой, дивіться! – вигукнула Люсі. – У нього щось із лапою! Бідолашний, видно, тому і плаче! Він, певно, прийшов до нас по допомогу, мов лев до Андрокла…

– Обережніше, Люсі,