Читати книгу - "Де немає Бога"

Дівчинка знову насупилася, поміркувала й заперечно мотнула головою.

Отже, дещо таки розуміє.

— Як тебе звати?

Її й так великі очі розширилися: цю фразу вона пам’ятала зі школи й по складах відповіла:

— My name… is… Leila.

Демонструючи, що зрозумів, Апшоу легенько торкнувся долонею до її плеча.

— Ти — Лейла. — Дівчинка закивала, єпископ тицьнув пальцем у себе: — А я — Дюк.

Вона спершу всміхнулася, а потім знову насупилася. Дюк? Дивне ім’я. Дівчинка ніколи такого не чула й засумнівалася: а раптом це не ім’я взагалі? Що як зморшкуватий чоловік у чорній сорочці мав на увазі щось інше?

Лейла намірилася щось сказати, коли до неї підбігла невисока жінка із накинутою на голову хусткою. Схопила Лейлу за руку, щось сердито до неї заговорила. Зауваживши, що чоловік, із яким спілкувалася дівчинка, дослухається, жінка збентежено замовкла. Вона знітилася ще дужче, розгледівши колоратку в комірі сорочки.

— Уже посадка, — ламаною англійською пояснила вона. Голос звучав невпевнено, так наче вона перепрошувала, що забирає Лейлу. — Це донька. Нам час піти. Пробачте.

Апшоу — досі з усмішкою на зморшкуватому лиці — кивнув. Лейла, відкопиливши губу, водила ногою по блискучій підлозі. Осмикнувши її, жінка розвернулася й закрокувала до вервечки пасажирів, що поступово вибудовувалася навпроти виходу до телескопічного трапа.

— Якою мовою вона розмовляла? — кинув Апшоу навздогін. — Це ж не арабська, ні?

Жінка відповіла через плече, не зупиняючись:

— Це фарсі.

Дюк Апшоу знову кивнув. А тоді відвернувся до вікна термінала. На світло-сірі очі, які ще мить тому приязно всміхалися, лягла тінь порожнечі.

Міжнародний аеропорт Дубай VIP-ложа авіакомпанії «Altair Air», Термінал 3

Лоуренс Ґрейс напівлежав на розкішному шкіряному дивані неподалік входу до VIP-зали та переглядав фотографії Варвара, бійцівського пітбуля, який на минулорічних боях у Пекіні здобув п’ять перемог і жодного разу не програв, коли планшет у руках тихо дзенькнув, а в нижньому правому куті екрана вискочила піктограма Messenger’а. Лоуренс тицьнув пальцем у синій кружечок: угорі розкритого діалогового вікна висіло непрочитане повідомлення від Дейна Едвардса, його агента. Ще до того, як сфокусувати погляд, хлопець наморщив лоба та спробував уявити, котра зараз година у Портленді. Одинадцята вечора? Вже за північ?

Dane Edwards 11:46

Уранці на nfl.com викладуть ТОП-10 гравців, які не ввійшли до сотні найкращих

Лоуренс скривився. Медійникам під час міжсезоння в НФЛ доводилося зі шкіри пнутися, щоб нашкребти притомні теми для новин. Кінець весни та перша половина літа були в цьому сенсі найгіршими, оскільки у проміжку між закінченням драфту[39] та початком тренувальних зборів писати просто нічого. У цей період для заповнення газетних шпальт чи ефірного часу в спортивних ток-шоу використовували вбогі вигадки на кшталт «ТОП-10 найгірших розіграшів сезону» чи «ТОП-5 тачдаунів[40], закинутих із відстані понад сорок ярдів у ході матчів плей-оф». На відміну від них ідея рейтингу «ТОП-100 гравців за підсумками сезону» не здавалася двадцятичотирирічному Лоуренсу Дарнеллу Ґрейсу, другий рік поспіль кращому ресиверу[41] команди «Portland Invaders», вбогою чи примітивною. Навпаки — це було круто. Список укладали за підсумками голосування самих гравців. Про тих, хто потрапляв до сотні, Ліга випускала короткі ролики-досьє, які поступово оприлюднювали впродовж подальших десяти тижнів — щопонеділка, по десять воднораз, починаючи з найнижчого, сотого місця. Ці ролики ширилися мережею, немов пожежа. Через них до хрипоти сперечалися експерти й гризлися в соцмережах фани. Зате про «ТОП-10 гравців, які не ввійшли до сотні кращих» Лоуренс чув уперше. Напевно, якийсь журналіст, не накопавши нічого більш цікавого, через два тижні після оголошення першої десятки вирішив написати про гравців, які за підсумками голосування розташувалися на місцях зі сто першого по сто десяте. Що завгодно, аби не втрачати аудиторію в міжсезоння.

Жалюгідно. Просто жалюгідно.

Лоуренс нахмурився ще дужче й надрукував у відповідь:

Lawrence Grace 11:46

навіщо ти це пишеш?

Dane Edwards 11:46

подумав, буде краще, якщо ти дізнаєшся від мене

дуже сподіваюсь, що до ранку ти охолонеш й не накатаєш дурниць у Twitter’і

Lawrence Grace 11:47

ти вже знаєш, хто в списку?

Звісно, Едвардс знав.

Dane Edwards 11:47

ось відеозапис — youtu.be/WkWTxYPOcs8

тут усі десятеро, в одному ролику

доступ відкрито лише для тебе

Лоуренс якийсь час не відписував, отетерілим поглядом туплячись у планшет. Хлопець здогадувався, що його немає на відео, інакше б Едвардс не згадував про Twitter. Отже, він не потрапив навіть до жменьки невдах, які очолили другу сотню кращих гравців НФЛ. Трясця, за нього взагалі хоч хто-небудь голосував? Це взагалі нормально, що ресивер, на рахунку якого одинадцять тачдаунів і тисяча триста пройдених ярдів, не потрапив навіть до… У вікні месенджера, обірвавши Лоуренсові роздуми, вискочило нове повідомлення:

Dane Edwards 11:47

пробач, але я не можу не запитати

як я розумію, ти не збираєшся на ОТА[42]?

Ресивер пригладив долонею розкошлану чорну бороду — він не голився понад три місяці, узагалі не торкався бритви відтоді як «Portland Invaders» програли Супербоул[43], — і відстукав пальцями по цифровій клавіатурі:

Lawrence Grace 11:37

Дейне… не починай

Dane Edwards 11:37

я не читатиму тобі нотацій

просто зваж усе

Лоуренс відчув, як у грудях закипає роздратування.

Lawrence Grace 11:37

зваж усе, бо ЩО?

що вони мені зроблять?

викинуть з команди?

Упродовж свого першого сезону в НФЛ — потому як у квітні 2014-го «Portland Invaders» вибрали його в першому раунді драфту, — Лоуренс Ґрейс провів на полі не більше як сорок хвилин, зловив вісім пасів (один — у заліковій зоні) й набрав півсотні ярдів. Зате вже наступного року хлопець став найрезультативнішим ресивером команди, а 2016-го набрав тисяча триста ярдів за сезон. Журналісти, певна річ, обсмоктуватимуть його відсутність, колеги по команді бурчатимуть у роздягальні (чому ми мусимо гарувати в парких шоломах на стоградусній спеці[44], поки Ґрейс смажить батони на курорті?), проте навряд чи хтось із тренерського штабу матиме до Ґрейса серйозні претензії. Насправді Дейну Едвардсу хотілося вірити, що не матиме, бо чуття підказувало агенту, що це дуже залежить від того, з якого боку дивитися на останні сорок секунд у грі за суперкубок: це «New England Renegades» так ефектно його виграли чи «Portland Invaders» так безбожно його просрали?

Агент друкував півхвилини, і зрештою на екрані Лоуренсового планшета зринуло повідомлення:

Dane Edwards 11:38

Ларрі, зараз я пишу не як твій агент, а як твій друг, і я наполегливо раджу тобі з’явитися на ОТА, нехай і з запізненням, але приїхати… особливо