Читати книгу - "Державець"

життя, поборники справедливості, вороги жорстокості, людяні й добрі, мали всі, окрім Марка, сумний кінець. Один Марк жив і помер у великій пошані, бо трон йому дістався у спадок, і він не потребував ні солдатського, ні народного визнання. А крім того, маючи багато чеснот, за які його шанували, він ціле своє життя тримав солдатів і народ у руках і ніколи не викликав ні ненависті, ні зневаги до себе. Але Пертінакс став цезарем проти волі солдатів; призвичаєні до розбещеного життя за імператора Коммода, ці солдати не могли винести дисципліни, введеної в армії Пертінаксом. Тому вони його зненавиділи, а потім ще й почали зневажати за його похилий вік. Ось так і став їхньою жертвою імператор на самому початку свого правління.

Тут треба зазначити, що ненависть породжується як добрими, так і лихими справами. Ось чому трапляється, як я вже казав, для збереження держави відходити від доброчесності. Адже якщо всі ті, хто тримає тебе при владі, — народ, солдати чи панство, — звикли до розбещеності, і тобі доводиться потурати їхнім примхам, задовольняти їх, то тоді добрі справи — вороги твої. Але повернімося до Олександера. Як зазначалося серед інших похвал його доброті, за чотирнадцять років правління цей імператор нікого не стратив без суду. Одначе, вважаючи його за людину зніжену і надто підвладну впливам матері, його почали зневажати, аж поки військові, змовившись, не вбили його.

Якщо тепер для контрасту згадати таких імператорів, як Коммод, Север, Антонін Каракалла й Максимін, то ми побачимо, що це були найбільші лиходії й хижаки. Задля вдоволення солдатів вони не зупинялися ні перед яким знущанням над людьми, і всі вони, крім Севера, закінчили погано. Север відзначався такою доблестю, що, незважаючи на гноблення народу, зумів, завдяки дружбі з солдатами, весь час панувати щасливо. Ця доблесть викликала захват у солдатів і народу, причому народ торопів перед ним, а солдати божествили його.

Оскільки для нового владаря його діла справді були великі й повчальні, я хочу коротко показати, як добре він умів наслідувати лиса і лева: цих звірів, як я вже згадував, повинен взяти собі за приклад кожен владар. Знаючи легкодухість цезаря Юліана, Север переконав свою армію, що стояла тоді в Славонії, піти на Рим і помститися за смерть Пертінакса, вбитого солдатами-преторіанцями. Під цим приводом, не виявляючи своїх честолюбних намірів, він рушив війська на Рим і був в Італії раніше, ніж там довідалися про його похід. Прибувши до Рима, він убив Юліана, після чого наляканий сенат обрав його цезарем. Щоб остаточно скорити собі всю імперію, Северові залишалося усунути двох суперників: начальника військ, розташованих в Азії, Песценнія Нігера, що проголосив себе цезарем, та командувача західної армії Альбіна, який теж зазіхав на трон. Оголошувати ворогами обох було небезпечно, тому Север вирішив напасти на Нігера й ошукати Альбіна. Останньому він написав, що хоче після свого обрання сенатом в імператори поділити з Альбіном трон. Север дарував Альбінові титул цезаря й ухвалою сенату зробив його співправителем. Усе це той сприйняв за чисту монету. Одначе потім, коли після перемоги й розправи над Нігером Север скорив Схід і повернувся до Рима, він почав нарікати у сенаті, що Альбін, невдячник, робив замах на його життя; ось чому Север мусить вирушати в похід і покарати Альбіна. Він так і зробив, позбавивши його після походу в Галлію влади і життя.

У вчинках Севера можна побачити кровожерність лева і підступність лиса. Оскільки всі боялися й шанували Севера, та й серед солдатів він не викликав ненависті, то й не дивина, що він, людина нова, зумів утримувати таку імперію. Якщо його не зненавиділи в народі через побори, то лише завдяки його величезній славі. Його син Антонін теж своєю доблестю будив захват народу і любов солдатів. Цього загартованого в походах військового мужа, ворога вишуканих страв і всякої розніженості, божествили всі війська. Одначе він прославився таким нечуваним звірством і жорстокістю, що після винищення майже всього населення Рима і всього населення Олександрії його всі зненавиділи. Його почали боятися навіть ближні. Дійшло до того, що Антоніна забив центуріон перед очима солдатів. Між іншим, подібних замахів, спричинених відчайдушністю якогось сміливця, владар уникнути негоден. Кожен, хто зневажає смерть, може піти на вбивство, але владареві не слід боятися замахів, бо такі випадки дуже рідкі. Владар не повинен лише кривдити тих, чиїми послугами він користується і кого наближає до себе по службі. Антонін чинив якраз навпаки, він по-звірячому забив брата свого центуріона і щодня погрожував йому самому, залишивши його служити в особистій варті. Це й коштувало йому життя.

Щодо Коммода, то йому було дуже легко утримати владу, на радість народові і солдатам, як синові Марка, йому довелося йти лише шляхом батька. Але він був жорстокий і брутальний і, щоб мати змогу жити грабунком, дав цілковиту волю солдатам. З другого боку, забуваючи про свій ранг, він часто виходив на арену битися з гладіаторами й робив чимало інших негідних учинків, отож упав навіть в очах вояків. Зненавиджений народом і зневажений армією, він став жертвою змови і був убитий.

Залишається сказати про Максиміна. Людина це була вельми войовнича, тому після смерті Олександера солдати, незадоволені, як я вже казав, м'якосердістю вбитого, обрали цезарем Максиміна. На троні він пробув недовго, бо дві обставини пробудили ненависть і зневагу до нього: перша — це низьке походження з фракійських пастухів (це було відомо всім і викликало загальне презирство), друга — це слава про нечувану жорстокість, здобута ним на початку правління, коли він, відклавши приїзд до Рима і вступ на імператорський престол, через своїх ставлеників натворив у столиці і в інших містах імперії чимало лиха. Пройнявшись презирством до Максиміна за його худородство і ненавистю за його страшні звірства, повстала спершу Африка, потім сенат і римський народ, і, нарешті, збунтувалася ціла Італія. До невдоволених приєдналося його власне військо; під час невдалої облоги Аквілеї солдати, обурившись його жорстокістю і бачачи, що ніхто не любить його, не побоялися вбити Максиміна.

Я вже не згадуватиму ні Геліогабала, ні Макріна, ні Юліана, які одразу ж стали жертвами своєї цілковитої нікчемності. Для висновку скажу, що в наш час владареві необов'язково годити солдатам. Якщо й доводиться з ними рахуватися, то це не біда, бо ні в кого з сучасних можновладців нема ні власних військ, ні гарнізонів у провінціях, як це було в Римській імперії. Отож, якщо тоді доводилося догоджати більше солдатам, ніж народу, то