Читати книгу - "Земля Санникова"

прив’язі, захвилювалися, почали рватись уперед і гарчати. Приготувавши рушниці, мандрівники обережно підійшли до узлісся й побачили на галявині велике стадо тварин, які паслися. Видно було чорні спини з досить великими горбами й пухнасті короткі хвости, що нагадували велику китицю. Коли одна з тварин підняла голову, то виявилося, що вона схожа на бичачу, але коротша та крутіша й увінчана великими, загнутими вперед і вгору рогами. Тварина вже зачула небезпеку й видала глухе мукання, що стривожило все стадо.

Гаятися не можна було. Горюнов вистрілив із вінчестера в найближчого бика, який підскочив і упав на коліна. Інші спантеличено шарахнулися в різні боки, але не втекли. У деяких роги були коротшими й тоншими; видно було й телят різного віку.

Спустивши собак, мисливці побігли до пораненого бика. Стадо, побачивши людей, кинулося тікати, але собакам удалося зупинити теля, яке й застрелив Нікіфоров. Поранений бик із наближенням людей підвівся й кинувся їм назустріч із лютим ревом; нахиливши голову й виставивши величезні роги, він мчав уперед, залишаючи кривавий слід. Але собаки, які підбігли збоку, звернули на себе його увагу; він круто повернувся до них і в ту ж мить одержав іще дві кулі, які його звалили.

Обступивши жертву, мисливці здивовано розглядали її.

— Як хочете, але це не мускусний бик, як можна було б припустити, — заявив Костяков. — У нього й шерсть коротша, і голова та роги інші.

— Так, він схожий на тибетського дикого яка, якого я бачив у зоологічному саду, — сказав Горюнов.

— Але тут, на Півночі, єдиним представником цієї родини є мускусний бик, Оvibos moschatus, — зауважив Ордин, та й той водиться в Північній Америці, а не в Азії.

— Ви маєте рацію, проте він не вівцебик, це безперечно.

— Але як же міг тибетський як опинитися тут так далеко від своєї батьківщини, за десять тисяч кілометрів?

— Це, очевидно, одна із загадок Землі Санникова, яку вона загадує нам, — зауважив Костяков. — Можливо, онкілони привели цих биків із собою й ми порушуємо їхнє право власності?

— Ні, ці бики дикі, — заявив Горохов. — У наших краях ніколи таких не було.

— Для розв’язання загадки нам доведеться зберегти й забрати з собою хоча б його череп із рогами, — сказав Горюнов. — Мені пригадується, що в яка роги загнуті на кінцях більше вгору і взагалі тонші, а хвіст коротший і густіший.

У цей час Нікіфоров притягнув добуте ним теля, що мало тільки два-три тижні від народження.

— От смачна печеня буде! — заявив він. — Багато років я не їв телятини.

— Повертайтеся зараз на базу, Капітоне, — розпорядився Горюнов, — і притягніть нарти, а ми поки що оббілуємо звірів.

Нікіфоров із Пеструшкою пішли назад, орієнтуючись на снігові замети, які добре вирізнялися на чорному урвищі позаду низької смуги лісу.

Інші почали знімати шкури з бика й теляти, причому Горюнов обміряв тварин і записав їхні прикмети. Над галявиною вже кружляли кілька великих птахів, певно, грифів, які розраховували, що люди залишать їм частину своєї здобичі. Але їхні сподівання були марними, тому що Нікіфоров здогадався привести всіх собак, щоб нагодувати їх досхочу на місці й полегшити вагу м’яса, яке йому доведеться везти до бази. На прощання йому було наказано зберегти черепи й шкури всіх тварин, яких він здобуде, зберігаючи їх у льодовій печері.

Четверо мандрівників рушили далі. Чим далі від краю улоговини, тим дерева ставали вищими, трава густішала, з’явилися тополі, осика, черемха, жимолость, шипшина та інші кущі; деякі вже вкрилися свіжим листям або зацвітали. Горохов із подивом розглядав рослинність, бо поблизу Козачого й на всьому березі нічого подібного не було, а південніше він бував тільки взимку. Інших теж дуже здивувало те, що тут, під 80° широти ростуть форми, які в Сибіру не переходять за Полярне коло.

Як і раніше чергувалися лугові галявини й смуги лісу, які дедалі густішали; на двох галявинах побачили биків, які паслися, і з цікавістю почали спостерігати за ними. Але тварини з наближенням людей кинулися навтьоки. Це доводило, що в улоговині живуть люди, які полюють на биків, але не мають вогнепальної зброї, тому що постріли тварин не лякали. На одній із галявин, кілометрів за вісім від окраїни улоговини, крім чорних биків, помітили якихось бурих тварин, таких самих на зріст. Коли одне з них підвело голову, Горохов вигукнув:

— Дивіться, Матвію Івановичу, це, мабуть, кінь!

— Схоже на те. Невже свійський?

— Навряд чи: всі вони однієї масті, бурі з чорною смугою вздовж хребта, з рідкою шерстю на хвості і гриві, та й вуха в них довгі, — заявив Ордин, що роздивлявся тварин у бінокль.

— Тоді вони схожі на дикого коня, якого Пржевальський відкрив у глибині Центральної Азії, — сказав Горюнов.

— Але тут, серед полярних льодів? Ще одна загадка цієї дивної землі! — вигукнув Костяков.

— Спробуймо підійти до них ближче.

Огинаючи галявину узліссям, мисливці трохи наблизилися до коней. Вони паслися окремо від биків. Один із коней, певно, старий жеребець, вожак табуна, постійно підводив голову, оглядав галявину та, роздуваючи ніздрі, нюхав повітря. Раптом, помітивши людей, він тривожно заіржав, що частково нагадувало крик осла, і весь табун, голів двадцять дорослих і десяток лошат, помчали геть, піднявши голови й вигнувши хвости.

— Ех, упустили здобич! — зітхнув Горохов. — Лошатко б зварити, смачні вони.

— Нащо? М’ясо в нас на сьогодні є, а брати зайвий вантаж нам ні до чого. Та й шкода убивати даремно.

— А для колекції? — зауважив Ордин. — Хіба це не рідкість — дикий кінь і, мабуть, особливої породи?

— Просто здичавілі коні, — припустив Костяков.

— Не може бути! Усі коні в нас білі, рідко коли сірі або в яблуках, — заявив Горохов.

— І статура зовсім інша, — додав Горюнов. — Очевидно, завдяки якимось не з’ясованим іще умовам на Землі Санникова збереглися тварини попереднього геологічного періоду, які вимерли в інших країнах.

— Наприклад, в Австралії збереглися дикий собака, кенгуру та інші дивні сумчасті тварини, примітивні ссавці, безкрилі птахи й тому подібні живі скам’янілості, як їх називають, — пояснив Ордин.

— Ви, мабуть, хочете сказати, що тут мешкає мамонт, довгошерстий носоріг, печерний ведмідь та інші сучасники первісної людини! — засміявся Костяков.

— Цілком можливо, якщо тільки людина не знищила їх, — відповів Горюнов.

— І цікавість до Землі Санникова, викликана її положенням і обрисами, ще збільшується її живими скам’янілостями, — додав Ордин.

— Підійдемо до озерця, яке я бачу он там, серед галявини, — запропонував Костяков. — Чи не побачимо ми у воді бегемота?

— Бегемот — не жива скам’янілість, — виправив Горюнов, — а водиться у великій кількості в річках Африки,