Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"

А події тоді розгорталися так. Батько повернувся з війни наприкінці травня, а через тиждень, насампочатку літа, його обрали головою сільради. Секретарем і помічником зголосився бути вуйко Семен — Другий Фронт. На сільському сході гаряче доводив, що він теж страждав від хортівського режиму за світлу ідею. Тут же перед присутніми закасав сорочку, щоб добре розгледіли шрами на спині. Отже, має повне право на місце в новому уряді.

Черешнівці — народ поміркований, обачний: хтозна, як час поведеться, нікому не хотілося вельми пертися вперед, то й проголосували за вуйка Семена. Раз так чоловік хоче — хай буде. Другий Фронт — колишній завзятий політик, людина допитлива, хоч і не без дивацтв — на грамоті знався, і це всіх влаштовувало.

Наступного дня, тільки новий сільський уряд приступив до своїх повноважень, Семен категорично поставив перед головою сільради питання:

— Скажи мені, Андрію, як ми з тобою будемо вести село у світлу будущину?

— А як ти її бачиш перед собою? — зацікавлено усміхнувся батько.

— Найперше, я собі так думаю, в село треба завести електрику. Багато електрики, — сказав рішуче Другий Фронт. — Підключити її до кожної хижі, поставити стовпи на вулицях, і хай горить вдень і вночі. Най люди видять, що прийшло світле життя.

— З електрикою це розумно, — мовив нелукаво батько. — Може, не зразу, але вона у селі буде. Правда, треба подумати, чи варто її вдень палити.

— Ні, ні, — замахав руками Другий Фронт. — Раз ми з тобою боролися за світлу будущину, то най людям усюди буде ясно.

— Бог з ним, — кивнув батько. — Доживемо, якось вирішимо. Ну, а далі?

— Це не далі, а вже тепер, від сьогодні… — підняв вказівний палець вуйко Семен. — Нам треба колгосп організувати в селі. Я много начувся про колгоспи. Та й ти жив у Радянському Союзі, видів на свої очі.

— Колгосп — це добре, — сказав задумливо батько. — Але треба почекати. Най люди порадяться, самі дійдуть до того.

— Андрію, я тобі вірю. Але сам знаєш, з якого ти роду, — застеріг вуйко Семен. — Щоби потім не вийшло, що син ґазди вибився в урядники і супротивиться новому життю… Мовляв, батька свого покриває…

— Із няньком ми не сіяли, то й врожай ділити не будемо. А про колгоспи ще рано говорити, — відповів стримано батько. — Всьому свій час. Не народить же тобі жона дитину скоріше, ніж на те пора прийде.

— Народить! Коли треба — народить, — безтурботно запевнив Другий Фронт. — Он мене мої мамка, кажуть, на два місяці раніше вродили, і нічого не сталося.

— Статися не сталося, але по тобі видно добре, що не зовсім гаразд, — кольнув батько.

— Як собі, Андрію, хочеш, — не вловивши іронії, продовжував вуйко Семен, — але волію всім нам добра і буду боротися за колгосп до останнього дихання.

— Ось ти наслухався, начитався за колгосп… Інтересно, як ти мислиш у нас його організувати? Із чого починати?

— Його спершу треба зробити, а вже відтак розберемося. Головне, почати: щоб усі робили на одній землі, жили в’єдно, порівну ділилися, аби кожному чоловікові було добре, — переконував вуйко Семен.

— Мудро думаєш, ой мудро, — хвалив батько. — Тільки давай все-таки підождемо…

Другому Фронтові, як завжди, не терпілося. Він уже ходив по хатах і палко агітував черешнівців за світлу будущину. Його — де уважно, де не без ляку — вислуховували, інколи підтакували, інколи перечили і з миром проводжали за поріг. Аж тут йому трапилася нагода перейти від слів до діла. Батька у важливій справі викликали до Ужгорода. Поїхав він у неділю ввечері, а на ранок вуйко Семен здійснив у сільському уряді переворот — взяв усю владу в свої руки й іменем закону оголосив у Черешневі загальну колективізацію. Аби бути певним в успіху справи, Другий Фронт порішив, що для здійснення колективізації він мусить мати сильну підтримку. Тому рано-вранці з першими півнями дався до отця Василія. Превелебний зустрів його далеко не з церковною шанобливістю.

— Пошле Господь на тебе прокляття, і замішання, і нещастя на всякий почин руки твоєї, — тручи лоба, виголосив з порога вранішню проповідь отець Василій.

— Вибачте, пане превелебний, — мовив діловито вуйко, — маю до вас важливу справу.

— Ударить тебе Господь єгипетською проказою, сину окаянний. Яке діло до мене може бути, коли в голові моїй ще не вгомонились вчорашні хрестини.

Пан превелебний Василій приїхав у наше село після втечі панотця Ковача. Подейкували, в одному з великих долинянських сіл Василій мав багатий приход, шану і повагу не тільки серед прихожан, а і серед священнослужителів. Йому пророкували високий сан, проте змій-спокусник, проклятий Господом за оману нашої праматері Єви, спонукав до гріхопадіння і раба Божого Василія. Панотця розсекретили в кукурудзі, куди він із жінкою сільського старости часто забігав милуватися і слухати, як росте трава. Село, де правив службу панотець Василій, як на біду, належало до богобоязних і високоморальних. Можна тільки уявити, який рейвах зчинився серед пастви опісля такої новини. Панотця спершу відлупили агенти старости, церковне керівництво збиралося позбавити Василія священного сану, але його заслали в наше духовно обезглавлене Черешневе.

Сподіяне, видно, чорним покривалом впало на вразливе серце отця Василія, бо щойно перебравшись у наше село, совісно почав прикладатися до чарчини, занепав духом.

— Кажете, хрестини вас учорашні мучать? — перепитав вуйко Семен. — Цьому можна запобігти. Побіжи лиш, Петре, за вином, — наказав хутко своєму приятелю Недійді, — а ми з вами, отче, побесідуємо про мирські діла.

По якомусь часі після тої бесіди над селом вдарили дзвони, сільський бубнар і листоноша Гробар ходив вулицями, гупав у свій шкіряний вісник і кричав: «Люди чесні, поступив наказ від сільського уряду і пана превелебного зійтися до майдану на велику раду! Лишайте роботу і йдіть туди!».

Стояв погідний літній ранок. Черешнівці, впоравши худобу, саме збиралися в поле. Зачувши наказ сільських урядників, вони незрозуміло оглядалися, стенали плечима і не без остраху перепитували одне одного: «Що б це могло статися?». А оскільки час тоді був, хоч і по війні, ще тривожний, недовго міркуючи, швидко чимчикували на майдан. Баба, мама і я вийшли з двору і прямували до зимівки, де Штефан Цар того дня розпочав першу косовицю. Але нас зупинили на виході із села, і ми мусили повернути з людським потоком до майдану. Там уже були розставлені довгий дерев’яний стіл, лавиці і перекинута залізна бочка, що мала, напевне, правити за трибуну. Натовп, з кожною хвилиною розростаючись, гудів, закипав сотнями подивованих