Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

Під час вечері ніхто не робив спроб завести загальну розмову. Стара леді пішла спати; Ізабелла Вордл присвятила себе виключно містерові Трандлу; вся увага тітки звернена була на містера Тапмена, а Емілія заносилась думками до якогось далекого об'єкта, можливо— до містера Снодграса.

Годинник вибив одинадцяту… дванадцяту, а джентльмени все ще не повертались. На обличчях у всіх можна було прочитати стурбованість. Що, як їх спинили та пограбували дорогою? Чи не послати людей з ліхтарями по всіх шляхах, якими вони могли проїздити? Або може… А! ось вони. Чого це вони так запізнилися? І якийсь чужий голос! Кому міг би він належати? Всі кинулись до кухні, через яку ввійшли гультяї, і відразу зрозуміли правдивий стан речей.

Містер Піквік, з руками в кишенях і капелюхом на лівому оці, стояв, приткнувшись до буфету, похитуючи з боку на бік головою, і без усякої видимої причини безперестанно усміхався дуже ласкаво й приязно. Старий містер Вордл, з червоним обличчям, вчепився в руку незнайомого джентльмена і, присягаючись, запевняв його у своїй вічній дружбі. Містер Вінкл, підтримуваний годинником на стіні, кволим голосом кликав прокляття на голову кожного, хто насмілиться запропонувати йому лягати спати. А містер Снодграс впав на стілець і сидів з виразом безнадійного розпачу в кожній рисі свого обличчя.

— Що з вами трапилось? — одноголосно спитали всі три леді.

— Нічого, — відповів містер Піквік. — Все… все гаразд… гаразд… кажу я, Вордл… все… чи не все?..

— Правда ваша, — згодився веселий господар. — Оце, мої любі, мій друг містер Джінгл… друг містера Піквіка… за… завітав трохи… д… до нас.

— А що сталося з містером Снодграсом? — занепокоїлась Емілія.

— Нічого, мадам, — відповів Джінгл. — Обід після крикету… знамените товариство… надзвичайні пісні… старий портвейн, кларет… добре… дуже добре вино, мадам.

— Це не вино, — запротестував містер Снодграс переривчастим голосом. — Вино ні причому. Це — семга. (В подібних випадках вино чомусь завжди буває ні при чому).

— Ішли б вони, мабуть, краще спати, — сказала Емма. — Двоє наших хлопців могли б однести джентльменів нагору.

— Я не хочу йти спати, — рішуче промовив містер Вінкл.

— Нема такого хлопця, що спромігся б однести мене, — з гордістю заявив містер Піквік і знову почав усміхатися.

— Ура! — пискнув містер Вінкл.

— Ура! — підхопив містер Піквік, гепнув капелюхом об підлогу, потім нерозважливо швиргонув на середину кухні свої окуляри й вибухнув реготом, задоволений із своїх жартів.

— Дайте… нам ще одну… п… пляшку! — закричав містер Вінкл, почавши грімким і закінчивши ледве чутним голосом. Голова його схилилась на груди. Висловлюючи непереможне рішення не лягати та щирий жаль, що не „кінчив ранком старого Тапмена", він заснув. Двоє молодих велетнів, під керівництвом гладкого хлопця, віднесли Вінкла в його апартаменти, після чого тому ж хлопцеві доручив свою особу й містер Снодграс. Містер Піквік прийняв запропоновану йому містером Тапменом руку і зник тихомирно, усміхаючись ще лагідніше, ніж звичайно, а містер Вордл, попрощавшись з усією родиною так зворушливо, ніби його вели на страту, ласкаво згодився на допомогу містера Трандла і пішов нагору, даремно силкуючись прибрати поважного вигляду.

— Непристойна сцена! — обурено промовила дівуля — тітка.

— Огидлива! — підтримали її обидві молоді леді.

— Жахлива, жахлива! — приєднався до них і містер Джінгл, що пляшки на півтори випередив своїх компаньйонів. — Неприємне видовище… дуже, — Який милий чоловік! — шепнула містерові Тапмену дівуля — тітка.

— І до того ж гарний, — додала Емілія Вордл.

— О, безперечно! — погодилась тітка.

Наступного дня невтомний Джінгл устав спозаранку і, поки його компаньйони, знесилені вчорашньою гульнею, ще спали, подвизався за ранішнім сніданком, поставивши собі за мету звеселити весь дім. Зусилля його були дуже успішні, бо навіть глуха стара леді зажадала, щоб його найкращі дотепи переказали їй у розмовну трубку, і ласкаво зауважила, що він (тобто Джінгл) — безсоромний хлопець, і з цією думкою зараз же погодились усі її родичі.

Погожим літнім ранком стара леді звичайно гуляла й доходила до бесідки, де вчора подвизався містер Тапмен. Проводжав стару до бесідки гладкий хлопець, що, залишивши її тут саму, через півгодини повертався й відводив додому. Описана церемонія повторювалась з усією точністю протягом трьох літ, і стара була чимало здивована, побачивши, як того дня гладкий хлопець, замість залишити її та піти геть, відійшов на кілька кроків назад, пильно роздивився навкруги, а потім з надзвичайно таємничим виглядом наблизився до неї.

Стара леді була ляклива, як більшість старих жінок, і спершу подумала, що пухкий хлопець збирається силоміць забрати в неї гаманець з дрібними грошима. Вона хотіла була крикнути на гвалт, але старечі недуги здавна вже позбавили її змоги кричати. Отже, стара з почуттям невимовного жаху спостерігала всі рухи хлопця, надто коли він, щільно підійшовши до неї, крикнув їй у саме вухо, здавалося, загрозливим тоном.

— Місис!

Трапилося так, що саме на той час коло бесідки гуляв містер Джінгл. Він чув, як хлопець кричав „мі-сис!“ і спинився послухати, що буде далі. На це в нього були три причини. Поперше, він був від природи цікавий і нудився зараз; подруге, не мав ані трохи сумління і нарешті — круг нього росли густі кущі. Отже він стояв і слухав.

— Місис!—гаркнув гладкий хлопець.

— Ну, Джо? — промовила, вся тремтячи, леді.— Я завжди була тобі доброю господинею, Джо. З тобою поводились якнайкраще. В тебе ніколи не було багато роботи, і ти завжди мав добру їжу.

Нагадування про їжу розчулило хлопця, і він вдячно відповів:

— Я знаю це все.

— То чого ж тобі треба? — вже сміливіше запитала леді.

— Я хочу вразити вас на смерть.

Такий спосіб висловлювати вдячність здався старій леді занадто кровожерним, а що вона не знала, як саме буде досягнено таких наслідків, то до неї повернулися всі її попередні страхи.

— Як ви думаєте, що бачив я вчора в цій бесідці?

— Боже милий! Що? — скрикнула стара леді, перелякана урочистим тоном опасистого хлопця.

— Чужий джентльмен — той, що руку йому прострелено, — обіймав і цілував…

— Кого ж, Джо? Сподіваюсь, не нашу служницю.

— Гірше, мадам, — закричав хлопець.

— Невже якунебудь з моїх внучок?

— Ще гірше!

— Ще гірше, Джо? — здивувалася стара, думаючи, що дійшла вже границь нещастя людського. — Так кого ж? Я доконче мушу знати.

Гладкий хлопець озирнувся і гаркнув у саме вухо старої:

— Міс Рахіль.

— Що? — зойкнула леді.— Скажи голосніше.

— Міс Рахіль! — загримів хлопець.

— Мою дочку…

Хлопець захитав головою, і шоки його затрусились, як холодець.

— І вона стерпіла це? — крикнула