Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Маркіз пішов за жебраком.
Вони забралися в гущавину. Тут і містилась землянка жебрака. Це помешкання, вирите під корінням великого старого дуба, що прикриває його своїми гілками, було низьке, темне, надійно сховане від людського ока. В ньому вистачало місця тільки на двох.
— Я передбачав, що мені, може, доведеться приймати гостя, — сказав жебрак.
Такі підземні житла трапляються в Бретані частіше, ніж думають. Селяни називають їх «печерами». Так само звуться і тайники, видовбані в мурах. Кілька горщиків, постіль із соломи або промитих та висушених водоростей, груба ряднина замість ковдри, кілька шматків губки з кресалом та каганець — оце й усі «меблі» такого житла.
Жебрак та маркіз поставали майже навкарачки і пролізли в землянку, химерно перерізану товстими коренями дерева; сіли на купі сухих водоростей, що заміняли ліжко. Між двома коренями, які створювали щось на зразок дверей, проникало трохи світла. Вже настала ніч, але очі пристосовуються до темряви і завжди можуть знайти в ній трохи світла. Бліда пляма — відблиск місяця — лежала біля входу. В кутку видно було глечик з водою, гречаний корж і каштани.
— Давайте вечеряти, — сказав бідняк.
Вони поділили каштани. Маркіз вийняв свій сухар. І вони стали їсти, відкушуючи з одного шматка і запиваючи один після одного з того самого кухля.
Вони розмовляли.
Маркіз розпитував цього чоловіка:
— То вам усе одно, чи трапляються якісь події, чи нічого не трапляється?
— Майже що так. Ви — пани, це ваша справа.
— Але от те, що діється зараз…
— Це діється десь там, угорі…
І жебрак додав:
— І потім є речі, що відбуваються ще вище: сходить сонце, місяць, він повнішає й ущерблюється. Так оце мене цікавить.
Він сьорбнув з кухля і сказав:
— Добра вода, свіжа!
І спитав:
— А вам як подобається ця вода, монсеньйор?
— Як ваше ім’я? — не відповідаючи, спитав маркіз.
— Мене звуть Тельмарш, а прозивають Жебрак.
— Знаю. Тут так говорять.
— Коли хочуть сказати старець. Прозивають мене ще й Дідом… От уже сорок років мене звуть Дідом.
— Сорок років! Але ж ви були тоді зовсім молодий?
— Я ніколи не був молодий. Це ви завжди були молоді, ви, пане маркіз. У вас ноги, як у двадцятилітнього, ви видираєтесь на високу дюну. А я ледве ходжу: пройду чверть льє і вже втомився. А в нас же з вами однакові літа. Та багаті мають ту перевагу, що їдять вони щодня. Їжа добре зберігає.
Помовчавши трохи, жебрак продовжував:
— Бідні, багаті — це жахлива річ. Звідси всі лиха. Принаймні так мені здається. Бідні хочуть бути багатими; багаті не хочуть бути бідними. Я гадаю, що в цьому вся суть. Я не втручаюсь. Події хай собі відбуваються. Я ні за кредиторів, ні за боржників. Я знаю, що є борги і їх треба платити. Та й годі. Мені більше було б до вподоби, щоб короля не вбивали, але важко пояснити, чому. На це мені можуть сказати: але ж колись людей вішали на деревах за ніщо! Та я й сам бачив, як повісили чоловіка, що мав жінку й семеро дітей, тільки за те, що він підстрелив королівську козу. Є що сказати про обидві сторони.
Він знову помовчав, а потім додав:
— Ви розумієте, я й сам гаразд не доберу: відбуваються якісь події, а я просто живу собі під небом.
Тельмарш знову на хвилину замислився, потім заговорив:
— Я трохи костоправ, трохи тямлю в медицині, знаю трави, збираю рослини. Селяни бачать, що я примічаю всякі дрібниці, і вважають мене за чарівника. Я тільки міркую, а вони гадають, що я знаю.
— Ви тутешній? — спитав маркіз.
— В інших місцях я ніколи й не був.
— Ви мене знаєте?
— Певна річ. Востаннє я вас бачив років зо два тому. Після того ви більш не приїздили. Ви звідси поїхали до Англії. І от зараз бачу — стоїть чоловік на вершині дюни. Високий. А високі люди в нас трапляються рідко, уродженці Бретані — малі на зріст. Я добре придивився, а об’яву я вже читав. І сказав собі: стривай! А коли ви спускалися вниз, тут уже місяць зійшов, я вас і впізнав.
— А я от вас не знаю.
— Ви мене бачили, але не запримітили.
І Тельмарш-Жебрак додав:
— А я вас примітив. Неоднаково дивляться прохожий і жебрак.
— Хіба я вас зустрічав раніше?
— Дуже часто, бо ж я ваш жебрак. Я просив на шляху до вашого замка. Ви мені часом подавали. Але той, хто подає, не дивиться, а той, кому подають, той усе бачить і примічає. Кожен жебрак неодмінно шпигун. Але я, хоч як часто мені буває сумно, стараюсь не бути поганим шпигуном. Я простягав руку, ви нічого, крім руки, не бачили, і ви кидали в неї милостиню, яка мені була потрібна вранці, щоб не померти з голоду ввечері. А іноді доводиться нічого не їсти цілу добу. Часом одне су — це життя. Ви рятували мені життя, я віддячую вам тим же.
— Це правда, ви мене рятуєте.
— Так, я рятую вас, монсеньйор.
І тут Тельмарш сказав багатозначним тоном:
— З однією умовою.
— Якою?
— Що ви не прибули сюди робити лихо.
— Я прибув сюди робити добро.
— То лягайте спати, — сказав жебрак.
Вони лягли на постелі з моху, щільно притулившись один до одного. Жебрак враз заснув. Маркіз, хоч був дуже втомлений, ще підвівся і якусь хвилину сидячи міркував, потім глянув у темряві на бідняка і ліг. Лежати на цій постелі означало лежати на землі. Маркіз скористався цим і, поклавши на землю вухо, прислухався до звуків, що лунали в глибині грунту. Він почув глухий гул: то гули дзвони.
V. ПІДПИСАНО: «ГОВЕН»
Коли він прокинувся, вже розвиднілось.
Жебрак стояв не в землянці, де він не міг випростатися, а надворі, на порозі. Він спирався на ціпок. Сонце світило йому в обличчя.
— Монсеньйор, — сказав Тельмарш, — на дзвіниці в Таніс пробило четверту годину. Я чув чотири удари. Отже, вітер змінився. Це вітер з берега. Ніякого іншого шуму я не чув, значить, уже не дзвонять на сполох. Усе спокійно на фермі і в селищі Ерб-ан-Пайль. Сині сплять або ж пішли. Найбільша небезпека минула; ми маємо розстатись. Мені час іти.
Він вказав рукою на обрій: — Туди. — І показав у другий бік:
— А ви йдіть туди.
Жебрак на прощання урочисто підвів руку, вітаючи маркіза. Потім показав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’яносто третій рік», після закриття браузера.