Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

– Ну і куди ж ми підемо, пане-письменнику? – усміхнулася дівчина. – До речі, я знаю тут декілька гарних місцин, де можна було б прогулятися!

– Тоді я із задоволенням піду за вами, міс Ален.

Вперше за довгий час він знову почав відчувати щось нове в середині свого я. І оце щось було таким прекрасним і таким життєрадісним. І водночас таким спокійним.

Доки вони йшли Роан на мить поринув в якісь дивні відчуття. Так, наче йому все це давно знайоме – все, про що вони говорять, і куди ідуть. Так, наче він це вже колись бачив, чув, знав. Щоправда давно. Дивно, чи не так?

– Ось тут гарна лавочка. – Ален вказала пальцем на лавку, яка стояла в тіні старого, розлогого дерева. – Думаю, тут нас з вами не дістануться сонячні промені. І не підсмажать. Хоча сонце зараз буде пекти не милосердно.

– Будемо надіятися на це. – відповів Роан.

Він боявся будь-яким словом зруйнувати цей прекрасний момент, котрий переживав зараз.

– Розкажіть що-небудь про себе! – звернулася дівчина, коли вони всілися на лавці. – Адже, не кожен день я маю нагоду поспілкуватися з людиною такого рівня. До того ж сам на сам.

Роан ніколи не чув нічого подібного на свою адресу. Його дружина завжди дивилася на нього як на мертву ляльку, від якої не має ніякої користі. І всі розмови в них проходили в звичайному режимі. Так само було і з друзями. Звісно, були і шанувальники, підписними. Але з ними він мало спілкувався. Оскільки через брак часу не встигав навіть відповісти на потрібні повідомлення.

– До речі, ви слідкували за мною. Мені старий Гійом сказав, що ви розпитували в нього про мене.

– Ну що я можу сказати. – відповідав зашарілий Роан. – Навіть не знаю, що відповісти. Напевне так. Але я… я чисто сердечно…

– Якби я не впізнала вас на фото в одному з журналів, то подумала б, що то якийсь маніяк.

– Надіюся, що ви такого про мене не будете думати!? – нарешті зміг витиснути з себе Роан.