Читати книгу - "Шлях меча"

Я-Чен помовчав.

– Немає такого майбутнього, – твердо закінчив Я-Чен, – заради якого я вб’ю Джамуху й зламаю Чинкуеду, Змію Шен. Я не хочу такого майбутнього.

– Ти не будеш їх убивати? – здивувався шаман. – А як тоді…

– Заради майбутнього – ні. А якщо й уб’ю – то лише заради сьогодення. Як убивав у нічному провулку Кабіра, над Друдлом і Дитячим Учителем. Не знаючи, що вб’ю. Не думаючи про це наперед. Тому що не можна наперед робити вибір між життям і смертю. Цей вибір робиться лише тоді… – Чен-Я оглянув усіх і закінчив: – Коли сам меч стоїть спокійно під небом. Сам – під небом. І тільки так.

Знову заворушився полог, і в намет увійшов Асахіро з Но-дачі на плечі. Обидва були похмурі й зосереджені, дуже нагадуючи самих себе того мейланьського вечора, коли вони стали поперек дороги Мені-Ченові.

– У нас гості, – мовив Но-дачі, великий меч.

– Чене, одягни лати, – сказав Асахіро Лі.

У намет протиснувся Кос ан-Танья з латами аль-Мутанаббі в руках.

Гість чекав нас біля священної водойми.

Це був високий міцний воїн із вовчими рисами обличчя. Причому вовк був запеклий, досвідчений, що чудово знав собі ціну. Дикого Леза при ньому не виявилося – чи не личило послові бути озброєним, чи ще щось…

Неподалік від воїна розташувалися Фальґрим із Ґвенілем і ан-Танья із Заррахідом і Саєм. Більше нікого не було – ні наших, ні шулмусів. Це не здивувало Мене-Чена: ще по дорозі Но-дачі з Асахіро розповіли нам, як вони розігнали всіх цікавих, не дозволивши їм юрбитися навколо посла Джамухи; і Я-Чен вирішив, що це правильно.

Побачивши нас, воїн насупився, із вдаваною байдужістю оглянув Чена з голови до ніг, і зробив крок назустріч. Усього один крок. Треба віддати належне – посол або справді нічого не боявся, або вміло приховував свої почуття.

– Я – тисячник Джанґар-багатур, – неголосно й владно сказав він, – глава тумену охоронців-тургаудів гурхана Джамухи Восьмирукого.

Потім він несподівано приклав долоні до рота й пронизливо завив.

Я-Чен навіть не встиг здивуватись, як у відповідь із північних пагорбів почулося таке ж виття, лише багатоголосе; і я почув іржання переляканих коней.

– Мої люди не хочуть тривожити спокій священного місця, – продовжив Джанґар, коли настала тиша. – Нехай навіть і опоганеного нечистим перебуванням. Я повторюю слова гурхана Джамухи: нехай той, хто називає себе Асмохат-та, прийде до гурхана й гляне йому у вічі. Після того він сам вибере час і місце своєї смерті. Я все сказав.

Куш-тенгрі, що прийшов разом із нами, передав Чиду Косові, відтак низько схилився перед Ченом-Мною й повернувся до Джанґара-багатура.

– Не личить Асмохат-та уподібнюватися послові самого себе, – вимовив Неправильний Шаман, і Я-Чен помітив, що незворушний Джанґар все-таки намагається не дивитися шаманові в обличчя.

– Джамуха теж не сам з’явився – тебе прислав, Джанґаре… Я піду з тобою, я, слуга Ур-калахая Безликого, я постану перед Джамухою як посланець Асмохат-та, і ми визначимо час і місце. А чия смерть настане тоді – це ще в Безликого за пазухою…

– Гаразд, – байдужно погодився Джанґар. – Іди ти, шамане-відступнику…

Шаман кивнув і відійшов на десять випадів, зупинившись біля статуї Мо.

Чен-Я подумав і рушив до нього.

– Тобі не можна туди йти, – самими губами видихнув шаман. – Ти не повернешся. А по степу гулятиме легенда, як демон-брехун не встояв перед поглядом гурхана…

– А ти? – запитав Чен-Я.

– А я спробую прищемити гордість Джамухи в присутності його охоронців. Тургауди – відчайдушні бійці, вони не побояться напасти й на священне місце – але якщо їхній вождь переступить закон військової звитяги…

Я-Чен не міг пояснити шаманові, що Джамуха-батиніт і Тьмяна Чинкуеда, Змія Шен, дуже своєрідно розуміють закони військової доблесті, і святість місця жодним чином не зупинить їх; і ще Я-Чен розумів, що не можу, не повинен іти сам на північні пагорби, і не маю права зупиняти Куш-тенгрі.

Я-Чен лише згадав слова Неправильного Шамана, коли ми прозрівали незмінну загибель Джамухи.

«Напевно, я вмру до того…»

– Мене звуть Чен, – сказав Чен, дивлячись у чорні очі Неправильного Шамана. – Чен Анкор.

– Спасибі, – невлад відповів Куш-тенгрі. – І крикнув послові, труснувши срібною гривою: – Агов, Джанґаре!.. Ходімо, чи як?!

Джанґар ступнув було вперед, але Асахіро притримав його за плече.

– Ти пам’ятаєш мене, тисячнику Джанґаре? – запитав Асахіро.

– Так, – кивнув Джанґар, струшуючи його руку (це виявилося не так просто). – Я пам’ятаю тебе, колишній рабе, пасинку хурулів.

– Це добре, що ти пам’ятаєш мене… І запам’ятай, що я скажу тобі зараз: якщо із шаманом що-небудь станеться… я вб’ю тебе, навіть якщо для цього мені доведеться пройти крізь твій тумен.