Читати книгу - "Святослав"

– Багато, – відповів Горяй. – Але до них було далеко.

– Добре, що ми поїхали на захід, – замислився Баян. – Тільки сонце нас врятувало.

У темряві вони спутали коней. Поїли й самі – хліб та в’ялену рибу. Вода з річки видалась їм вином.

– Тепер заснемо, – сказав Горяй, – але спати будемо по черзі. Лягайте спати, брати, а я спочину пізніше.

Коли брати лягли й заснули, Горяй довго стояв на березі річки, вийшов у поле і там лежав, притулившись вухом до землі, слухаючи. Але ніде в полі не чути було кінського тупоту, земля була холодна й німа.

І довго-довго серед темної ночі недалеко від братів, що міцно спали, сидів Горяй. Він сидів, мабуть, довше, ніж належало, бо прокинувся Орель.

– Ти чому нас не будиш, Горяю?

– Ніби ще рано.

– Ні, давно пора. Бачиш, уже місяць закочується. Лягай, Горяю!

Горяй ліг на землю й одразу заснув. Тепер стояв на чоті Орель. Він також вийшов далі в поле, але до землі не припадав, а стояв там у темряві, сторожко прислухаючись, – він мав дуже гостре вухо.

Перед самим світанням він тихо збудив Баяна. Але саме в цей час прокинувся й Горяй. Вони подивились на небо, траву…

– Трава суха, – вирішили вони. – Сліду нашого не буде видно. Мабуть, поїдемо…

Коні також спочили й добре попаслись за ніч. Почувши кроки братів, вони весело заіржали. Брати осідлали коней.

Ще один день вони їхали спокійно. Все ближче й ближче було до річки Бугу, шлях їм увесь час перетинали ліси, де доводилось їхати повільніше. Зате тут вони не боялись печенігів, що з своїми кибитками блукали тільки в полі.

А все ж надвечір вони наскочили на печенігів. Це була, мабуть, сторожа якоїсь орди, десять-п’ятнадцять вершників. Брати стикнулись з ними, коли виїжджали з яруги.

І знову брати полетіли в полі, за ними мчали печеніги. Але тепер зовсім близько лунали їхні крики. Брати чули, як час від часу мимо їхніх вух свистять стріли. Проте відчували, що можуть втекти, втечуть. Печеніги відставали, крики їх віддалялись.

І раптом на певному скаку один із братів – Баян – пустив поводки, одкинувся в сідлі і, обливаючись кров’ю, повалився на землю. Десь позад себе, але все далі й далі, Горяй і Орель почули крики печенігів…

У цю ніч два брати не спали. Вони сиділи на високій могилі, на вершині якої стояв кам’яний, схожий на людину стовп. Перед ними лежало поле, звідки їм було все чути, тільки поле мовчало навкруг.

– Брате Горяю, – промовив Орель. – Нам треба було, мабуть, лишитись і вмерти з Баяном.

– А князь Святослав? – запитав у відповідь Горяй. – Хто йому повезе звістку?

І хоч вони обидва були хоробрі й сміливі, але заплакали в пітьмі цієї ночі, бо в них дуже боліло серце за братом. Їм здавалося, що він десь ходить близько і що йому буде легше, коли він почує їхню печаль. А коли Горяй вийняв з-під сідла вузлик з хлібом, то одломив шматок собі, шматок – Орелю, а ще один поклав поруч – на траву.

– Це тобі, Баяне, – сказав Горяй, і тільки тоді вони стали їсти.

Пізньої години в полі почувся шум, і десь далеко, там, де мусив бути обрій, раз і другий блиснув вогник. Ставши на могилі, вони довго вдивлялись у пітьму й уважно слухали. Більше вогню в полі не було видно, але ще довго чувся шум, серед якого вони пізнавали іржання й тупіт коней, цокотіння коліс. Потім шум у полі став затихати й нарешті зник.

Тоді Горяй знову сів на траву й сказав:

– Вони поїхали до Києва. Мусимо поспішати, але давай домовимось, брате… Якщо я загину в полі, ти поїдеш далі.

– Якщо ж я загину, Горяю, – їдь ти!

– Добре, брате!

Уночі ж вони поїхали далі. На світанні знайшли в полі слід орди – попіл, кінські кізяки. По цьому сліду вони й поїхали, – адже печеніг ніколи не поїде вдруге по своєму сліду.

Уранці вони вплав, вхопившись за гриви коней, перепливли через Буг. Тут, на правому березі, вся земля була вибита кінськими копитами, а трохи вище, над яругою, насипана була висока могила. Навкруг могили всюди на полі темніли сліди вогнищ, валялись кості волів, коней, овець. Певне, печеніги довго стояли тут, ховаючи якогось кагана або когось з його родини, і справляли по ньому всією ордою тризну.

А увечері брати були вже біля Дністра й поїхали понад берегом, від селища до селища, по землі тиверців. Тут їм нічого було боятись – тиверці радо приймали гонців із Києва.