Читати книгу - "Шлях Абая"

звучала легка досада на непоступливість поета, вони здались Абаю переконливішими, ніж довгі просторікування інших старійшин. Звичайно, Абай і тепер не помилявся щодо щирості всіх цих промов і щодо корисності задуманої старійшинами справи, але він більше не сперечався. Начебто визнаючи справедливість слів Калі, Абай ствердно кивнув головою…

А тим часом Кумашеві домашні вже накрили стіл. На широку скатерку посипалися здобні баурсаки, рум’яні пампушки, намазані збитим жовтком, парував великий самовар. Гості, стомлені довгою дискусією, з насолодою почали пити гарячий ароматний чай.

Абай крутив у руках піалу, але чаю не пив і не скуштував нічого. Помітивши це, Бегеш підсунув до нього блюдо з пампушками:

— Чого ж ви нічого не їсте, Абай-мірза? Гляньте, пампушки які! Адже недарма кажуть, що хліб — благодать божа!

Абай, ніби пожвавішавши раптом від якоїсь думки, хитнувся всім своїм важким тілом і з пустотливою усмішкою відповів:

— Ти кажеш, Бегеш, що хліб — це божа благодать? Отже, що більше хліба, то більше божої благодаті? Але ж ця божа благодать, про яку так піклуються правовірні мусульмани, перебуває в руках бідолашних російських мужиків! Тут є про що подумати, славний мій Бегеш…

При цих словах всі старійшини, та й сам Бегеш, весело засміялися.

Наприкінці розмови Абай спитав у Бегеша, хто саме візьме участь у посередництві. Той назвав йому багатьох людей з аргинів, найманів, кереїв, уаків, що репрезентують горезвісні чотири стовпи Середнього Жузу, і серед інших — Ракіша. І тут Абай кинув ще одне крилате слово, яке дуже сподобалося мастакам степового красномовства.

— І Ракіш, виявляється, з вами! Адже зовсім недавно він називав мене ворогом народу, підлещувався до Уразбая, підбурював проти мене повітового і суддю! А сьогодні цей самий Ракіш стіною стоїть за Абая, із шкури пнеться, щоб зробити йому добро! Га? Як вам це подобається? Хіба може бути сталим світ, якщо його нема в людини — господаря світу? Далебі, коли б гори Семейтау і Кокен мали ноги, то й вони не встояли б на цій землі: рушили б з місця і пішли!

Збуджений змаганням з вправними степовими ораторами, Абай раптом відчув наче приплив натхнення і слова його, народжені силою поетичного обдарування, заблищали гострим полиском живої, неспокійної думки.

Після зустрічі з верховодами зборів Абай втратив будь-який інтерес до їхніх намірів. Удень він читав російські книжки, взяті у міській бібліотеці, а вечорами ходив у гості до своїх численних знайомих з казахської бідноти. Міські та степові казахи мали одну спільну рису: вони любили приймати гостей. Запрошуючи за свій бідний дастархан когось, гідного поваги, вони ділилися з ним усім, що мали.

Абая навперебій закликали до себе і вдова Дамежан, і човняр Сеїль, і дроворуб Саудабай, і вантажник Акшолак, і швець Салмагбай, і кравець Сагиндик.

Якось Абай і Баймагамбет протягом цілого тижня ходили по хатах затонських вантажників і робітників чинбарні. Раніше, приїжджаючи до міста, він рідко виходив з дому,— волів приймати людей у себе. А тепер, під впливом розмови з Павловим, Абай часто бував у робітничих родинах, щоб ознайомитись із становищем трудового люду. А коли допитливі цікавились, де це пропадає він вечорами, Абай ухильно відповідав: «А так, у різних місцях!»

Сеїт і Абен стали постійними супутниками Абая, його провідниками у затоні. До них пристав ще один забавний чоловічок, бідняк Даулеткельді з багатолюдного селища жатаків Байкадам-Сапак. Судячи з того, як його скрізь приймали, видно було, що Даулеткельді всі люблять за його веселу вдачу. Тільки побачивши його, люди вже весело сміялися, сподіваючись, що він потішить їх зараз піснею, жартом, цікавою розповіддю. І Даулеткельді, залежно від обставин, ставав то поетом, то оповідачем.

Бідність не зробила його похмурим. У кожну халупу приносив він з собою сміх і радість.

Вперше Абай познайомився з Даулеткельді в домі широкоплечого, рудого і кирпатого вантажника Акшолака, Даулеткельді для того і прийшов до свого приятеля Акшолака, щоб привітати поета. Худого, горбоносого, з глибоко запалими очима, гострими вилицями, безбородого і згорбленого Даулеткельді ніяк не можна було назвати красенем. Але щось привабливе було в його обличчі, особливо в маленьких блискучих очах, від яких променями розбігалися лагідні зморшки, слід безжурного сміху. Абай, ще перед тим як він познайомився з Даулеткельді, чув від когось про одне жартівливе його оповідання. І тепер сказав Даулеткельді:

— Ще до нашого особистого знайомства взнав я про одне твоє оповідання. Будь ласка, розкажи про те, що сказав ти своїй матінці, коли вороний стригун здох від сибірки.

Даулеткельді не примусив себе довго просити. Коли він розповідав, обличчя його, навіть у найсмішніших місцях, залишалося цілком серйозним.

…У бідняка Даулеткельді та його старої матері була одна-однісінька корова і від тієї корови — добра трирічна теличка. Якось, коли Даулеткельді не було вдома, до його матері прийшов сусід і почав її умовляти: «Твоєму синові доводиться їздити у місто, а коня у нього нема. В мене є добрий вороний стригун. Хочеш, я його віддам тобі, а ти мені — свою теличку. Вона у вас, виявляється, ялова, я взимку заріжу її на м’ясо». Зраділа стара: «А й справді, бідний Даулеткельді ходить пішки на базар продавати сіно, ото я його потішу!» — і обміняла телицю на стригуна.

Минає тиждень. Повертається Даулеткельді додому і бачить, що стригун хворий на сибірку. Незабаром кінь здох. А мати побивається: то до юрти зайде, то на вулицю вийде, то на почесне місце сяде і все зітхає. Тільки-но Даулеткельді збереться втішне слово їй сказати, вона починає кричати на нього. Йому й самому, бідолашному, світ немилий, проте, сидячи біля вогнища, посміхається, матір розвеселити хоче. «Чого це,— каже,— ти розсілась, як сваха?» А мати, побоюючись насмішки, тільки-но він рота розкриє, кричить на нього: «Годі нісенітниці плести! Мовчи!» Ось тоді, втупившись очима в матір, і склав Даулеткельді такі віршики:

Стригуна тобі жаліти?

Чи ж твоє це нині діло?

Схаменулась пізно ти,

Стать багатою схотіла,

Зрозумій, не джерготи,

Що од роду ти невдаха,

А тепер ще й брешеш ти,

Нахваляючись, як сваха.

Тоді зажурена мати вхопила кочергу, що лежала біля вогнища, і кинулась на улюбленого сина: «Геть з-перед очей моїх, сучий пастух!» Що діяти Даулеткельді? Даулеткельді побіг щодуху, проте, і тікаючи, чемно звернувся до матері: «А тобі, мамо, не здається, що це дуже схоже на восьмивірш Абая? Адже рядків у мене теж вісім!»

Абай до сліз сміявся, слухаючи розповідь Даулеткельді, чудового майстра-оповідача і предоброї людини.

Даулеткельді уже звик до бідності. Поділяючи з бідняками труд і горе, він знайшов чудодійний засіб від усього лихого: