Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

— Слава Богу! Ми обидві відмучились!

Я, почувши таке, стала плакати, а незнайома жінка, якась із подружок Айзан, почала мене втішати.

Бідна мати Байсарі! Смерть приходить в одні домівки як породження зла, а до інших як довгоочікувана гостя.

15.09.

Гори, гори, моя свічко!

Без великого скандалу в газеті не обійшлося. Щойно я прийшла з перерви, о 14.00, Цариця сказала:

— Зайдіть до мене в кабінет, Поліно.

І я зайшла. У кабінеті за столом сиділи заступниця шефині Совґат, Морґана та Квіточка. Тільки-но я ввійшла в кабінет шефині, Цариця, не запропонувавши мені сісти, понесла нісенітницю про те, що я ходжу по всіх редакціях і обзиваю її чи то «Кафіром» (на сленгу радикальних мусульман «невірним»), чи то «Кафкою» (своєрідним письменником). Зрозумівши, що над цією вигадкою та дурницею працювали ці співробітники з раннього ранку, я спокійно відповіла:

— Покажи мені хоч одну людину, яка сказала це. Ми разом змусимо її присягтися на Корані, що вона не бреше.

Шефиня, почувши таку відповідь, відразу заявила:

— Ну, це стара інформація… Шестимісячної давнини!

Я подумала, що зараз вони мене відпустять і все закінчиться, але не так сталось, як гадалось. Цариця, зрозумівши, що перший пункт обвинувачення шитий білими нитками, перейшла до другого. Другим пунктом була образа і спроба вивести мене з себе.

— Правильно, що тебе поранило дитиною на ринку! — голосно заволала моя шефиня. — Так тобі й треба! Шкода, не добили.

До неї долучились інші довірені особи: Совґат, Морґана та Квіточка. Вони хором стали волати, що я запишалася, вважаю себе хтозна-ким, а насправді всього лише «жалюгідна російська тварюка».

— Ти вважаєш себе поеткою?!

— Ти вважаєш себе філософом?!

— Ти вважаєш себе публіцистом?! — кричали вони на різні голоси, як кішки в березні.

Зрозумівши, що піти не вдасться, я сіла без запрошення на стілець і голосно відповіла, щоб їх позлити:

— Так. Так. Так. І режисером. І сценаристом.

Усі заверещали. Мила, ввічлива Квіточка нарешті скинула маску лицемірства й закричала на всю редакцію:

— Геть, російська тварюко! Забирайся!!! Ми росіян ненавидимо!

Я, відчуваючи всередині дзвінку порожнечу, думала: чи кинуться вони битись? Про всяк випадок вирішила захищатися ніжками стільця. Усі щось погрожували й волали. Але Цариця, знаючи, що я ходила на карате, бійки не допустила. Громовим голосом вона виголосила, що підготує «попередження» з занесенням у мою трудову книжку за непослух старшим колегам і за те, що я (?) говорила на свою газету «газетка», ображаючи цим великі ЗМІ Чечні (!). Хоча, звісно, це — чергова брехня: слово «газетка» говорила моя мама, коли сварилася з Морґаною (та довела мене до істерики конфліктом із Міжнародним комітетом допомоги). Але цей вираз чомусь приписали мені.

Дивні люди! Адже я давала вірш на смерть А. Кадирова в рідну газету. Керівництво сказало:

— Ахматові Кадирову? Фу! Не будемо друкувати.

Коли цей самий вірш вийшов в іншій газеті, його похвалили в міністерстві. Питали:

— Хто автор?

Цариця, дізнавшись про це, бігала й говорила:

— Поліна — мій кореспондент!

П.

16.09.

Зустріли Суліма, друга мого дідуся. Колись Сулім працював на телебаченні, зараз — безробітний. Я, вирішивши йому допомогти, порадила піти на ТБ. Може, його візьмуть? Сулім старший за мою матір років на п’ятнадцять.

Цариця вчора в гніві повідомила, що отруїть мене ртуттю. Погрожувала прямо при інших співробітниках.

— Он Анну Політковську в літаку труїли — не дотруїли, а я тебе точно отрую! — верещала шефиня, розмахуючи в повітрі кулаком.

А сьогодні старий Ахмед, який пише афоризми й часто п’яний, став мені погрожувати. Цариця не раз підтримувала літнього чеченця, даючи йому гроші похмелитись. Старий Ахмед підійшов до мене біля редакції і сказав:

— Ти дивись! Цариця тобі зробить. Хто за тебе заступиться? Ніхто!

На що я відповіла:

— Нехай тільки спробує! Дізнається, які брати в мого батька!

Старий Ахмед злякався й утік.

18.09.

Усю ніч була люта стрілянина! П’ятиповерховий будинок, у якому ми знімаємо квартиру, розташований поблизу траси.

Навпроти нього бензоколонка. Отам і напилися й стали стріляти з автоматів чеченські міліціонери. Просто так! Не було ніяких причин для божевільної стрілянини. При цьому моторошними голосами вони вигукували:

— Аллаху Акбар!

Видно, їм було кепсько від того, що чисте й хороше у своєму житті вони зрадили.

До автоматних черг незабаром долучився кулемет. У нас у квартирі два балкони на дві сторони світу: у двір і на трасу. Тому все видно й чути, і жах як небезпечно. Кулемет міліціонери витягли зі своєї машини. З найближчих пагорбів чеченських міліціонерів (видно, не зрозумівши, в чому річ) стала підтримувати важка артилерія. Стріляли російські військові з БТРів. Гуркіт зчинився неймовірний!

Сусіди в паніці побігли на нижні поверхи ховатися. Кричали й плакали діти. П’яними голосами міліція продовжувала славити Бога і робила сатанинські справи.

У жодній кімнаті перебувати було неможливо. Спочатку, обхопивши голову руками, я сиділа в коридорі на підлозі, потім поповзом перемістилась у комору. Але з квартири на третьому поверсі ми з мамою не пішли. Стрілянина тривала з 22.00 до 02.00!

Уранці страшенно болить голова, піднявся тиск. Хай їм грець, чортам поганим! Приходили дивні, кошмарні сни.

P. S. Мама знову доглядатиме дітей в Алхазура та Кайли. Якийсь час мама їх не няньчила. Але, якщо не одержувати щодня хоч сто рублів, можна померти з голоду!

П.

19.09.

Цариця виявилася великим другом родини Борзових (!). Так-так! Тих самих, з рідного двору на вулиці Завєти Ільїча. Який дивний візерунок долі!

Айзан учила мене вимагати в Байсарі свою тисячу рублів, але я відповіла відмовою. Тоді журналістка Айзан пообіцяла, що поговорить із редактором «Трудяги», щоб мене все ж таки взяли до них у штат.

20.09.

Увечері я і мама були в родині танцюристів. Дорослі й діти нам зраділи, пригощали смачним.

Я пояснила, що на ТБ перенесли зйомку. Розповіла про крики головної, що вона мене отруїть. Моя шефиня й сьогодні згадувала пані Політковську, якій стало зле в літаку і якій надавали допомогу в лікарні м. Ростова-на-Дону.

Царицю неймовірно зачепило, що всі газети (крім рідної) видали мені характеристики для вступу до Спілки журналістів.

Я була у Василія. Заступник міністра, співчутливо на мене подивившись, розвів руками і сказав, що нічим допомогти не зможе: мовляв, ситуація в республіці така.

А в Муси прямо з міністерства, де він працює, вкрали вже готову дискету з набраними й підготованими для нашої спільної книжки віршами!

Зура з Національної бібліотеки порадила мені звернутися до юриста й оскаржити наказ «дисциплінарне