Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— Тутешні?

— Ні, де там! Десь іздалеку, жовніри, тут у прийми пристали, втекли від війни... Тут тепер стільки дівчат на вибір, що й ти можеш одружитися вигідно: і на вродливій, і на заможній, і на роботящій! А калікуваті й поготів у ціні, бо й німці не зачеплять!

— Хіба когось зачіпають?

— Та ніби Бог милував, а що воно буде, подивимося. Люди їх зовсім не бояться! Я з одним австріякою говорила, то й маткою назвав, і сказав, що все гаразд буде.

Говорили довго про все, усівшись колом. Вислухавши скупу Петрову сповідь, і сестри, й дядина радили йому одружитися, забрати хату і свої меблі в управі, а в радгоспу відібрати коней, корову, млина, інвентар, то й хату матиме за що перебудувати, і жити зможе. Господарі були щиро раді Янчукові, а ще як він віддав їм четвертину сала, цибулю й половину масла, не признавшись, звідки те все в нього взялося.

Повечеряли звареною дядиною затіркою, засмаженою салом, і Петро, дізнавшись, що Арсен Кузьмович Таран живий і родичається з ними, а тепер ще й «ходить у начальстві», пішов його відвідати, оговоривши, що ночувати прийде може й пізненько.

— Вечорами у нас люди не дуже ходять, то стережися, — попередила Янчука господиня.

— Авжеж, стережися, — в один голос докинули Марійка й Катя.

— Буду й буду стерегтися, — закрив за собою двері Петро, поспішаючи.

— О, є таки на світі телепатія, Петросе! Не давніше, як учора, я говорив про тебе із головою управи, колишнім учителем німецької мови у школі, — тиснучи руку гостеві, Арсен Кузьмович навикло поправляв окуляри. — Розказав йому про весь твій рід, про переслідування, про меблі в його бюро натякнув... А відтак, ти — своя людина тепер у місті, — жартував учитель. — Сідай, друже, та оповідай, а я чаю зігрію, слухаючи, — почав він накачувати керогаз на верандочці.

— Ви, любий учителю, співробітничаєте з фашистами? — і собі пожартував Янчук.

— Працюю на ниві просвіти й освіти, що потрібні людям, як хліб насущний. Може статися, що у нас появиться можливість мати свою державу, хай і таку, як у Словаччині. А як ми до того готові, тобі розжовувати не треба. Райх — типова наша соціалістична імперія із шаленою колонізацією, гнобленням одного народу іншим, хоч і менш завуальована братством та кличами й гаслами інтернаціоналізму. У них нема такого: «В місті Сталіно, на заводі імені Сталіна, що на вулиці Сталіна, ставши на сталінську вахту...», адже підміна трудової моралі стахановщиною не має нічого спільного з марксизмом!.. А постійні терори по всій землі, намічені Комінтерном? Та й Маркс, як і Ленін, «починав за здравіє, а кінчив за упокій» — наливав господар чай у склянки. — Марксизм став релігією небаченого масштабу, а його провідники перевершили звіриною люттю інквізиторів, довівши його до абсурду, до блюзнірства, до знущальної пародії, до глуму! Марксизм був вивіскою на парадному фасаді, яким, як циган сонцем, крутили й один, і другий вождь, щоб посилити гноблення трударів, їх небачений визиск. Німчура, друже, просто, як бачу, не відає, що визиск поневолених можна довести аж до такої межі, хоч Геббельсівська маячня й наслідує замежну нелюдяність безвідповідальних більшовиків. Тотальна диктатура й кабала, опричнина й держимордство, культуртрегерство показовості й вигаданості!.. Тому-то появу тевтонів, як і інші поневолені, ми мусимо вітати, печучись нашим народом при ослабленні обох ворогів, відтворюючи наші історичності, поволі знімаючи облудну плащаницю, що закриває розп'яття народів, у тому числі, й російського.

— І російського, Арсене Кузьмовичу? — знову здивувався Янчук.

— А чому ні? Він не гнобиться лише мовно, не судиться за шовінізм, хоч і не нищиться так масово, як інші. А неволя та ж, визиск той же, злидні й нужда такі ж! Безпринципних і запопадливих фанатиків, жадібних утриманців, безпросвітних невігласів і вчених, що кинули свої рідні місця й роз'їхались по поневолених народах ти росіянами не числи, вони відступники, що прикриваються інтересами Росії, вони бачать лише те, що їм прищеплюють їх годівники, вони жонглери від філософії й факіри від великодержавної лжеісторії! Пройшло відсвячення царів-деспотів, як святих героїв, звичайно ж, непомірно великих, їхні полководці-загарбники й агресори стали народними героями, як і в інших захланних імперіях... Кожен народ колись мусить або вмерти, або стати незалежним! І прихід тевтонів, що тільки й здатні розбити собі подібних, може покласти початок і нашому воскресінню, — не горів, а палав учитель, забувши про чай, що вже вистиг перед ним. — Коли тевтонці дійсно звільняють народи, то вони пройдуть землі, не воюючи, як проходять нашу тепер, а коли замінять одне ярмо іншим, то смерть їх прийде неминуче — не тепер, то в четвер! — Арсен Кузьмович взявся за чай, палко зітхнувши.

— А як замиряться, бо ж «два сапога пара»?

— Для кремлівських вождів це неможливо, бо вони іншого життя не знають і не знатимуть, поки не будуть деформовані до своїх основ.

— До основ — це до Московської Русі?

— І не менше! Тверська, Новгородська, Суздальська та іже з ними — не московити, а поневолені ними! Їх історія сьогодні намальована грабіжниками...

На якийсь час співбесідники поринули кожен у своє, кімнату заполонили темінь і ніч, Янчук став збиратися до дядини.

— Ти що! У нас комендантська година, а в тебе й документів немає!

— Як це немає? І паспорт, і військовий квиток, і навіть заліковка зі мною!

— Це, друже, не документи тепер! Дійсний тепер лише аусвайс! Є такий наказ гебіткомісара.

— Досі я щасливо йшов і з цими.

— То ж досі... А завтра без ризику вже не підеш! Ночуватимеш у мене, я тобі подарую ватника, з рукавами, трохи пристойнішого, дістанемо довідку на двох мовах для безпечності, щось вирішиш із батьковою хатою і майном, та й ще про дещо поговоримо...

— Коли так, то може ще трохи мені німців охарактеризуєте, — був утішений нічлігом Янчук. — Мене дивує ваше твердження про росіян.

— А що тут дивного? Більшовицько-сатрапна, групово-зграйна, плюндрувально-анархічна деспотія невігласного вождизму розтліває і їх, крім мови, вони не мають нічого свого, бо все — наше і навіть уряд їх союзний, а це розбавляє, розчиняє духовні