Читати книгу - "Все королівське військо"

Я не озивався.

— І коли я змирилася, бог дав мені те, задля чого я можу жити.

Я пробурмотів щось невиразне.

Раптом Люсі підвелася, і, подумавши, що мене відпускають, я й собі незграбно встав і почав говорити якісь прощальні слова. Мені не терпілося піти звідти. Я був дурний, що приїхав. Та вона торкнула мене за рукав і промовила:

— Я хочу вам щось показати.— І рушила до дверей.— Ходімо зі мною.

Я вийшов за нею у невеличкий передпокій, а звідти в задню кімнату. Люсі швидко перейшла кімнату. Я не одразу помітив, що там біля вікна колиска, а в ній лежить немовля.

Люсі стала по той бік колиски й бачила моє обличчя в ту мить, коли я збагнув, що там таке. Певне, вона мала на що подивитися. Одначе сказала:

— Це Томова дитина. Мій онучок. Томове дитя.

Нахилившись над колискою, вона помацала немовля з усіх боків, як то роблять жінки, а потім підняла його, просунувши руку під потилицю, щоб підтримати голівку. Потім легенько погойдала дитинча і зазирнула йому в личко. Мале позіхнуло, оченята його збіглися до носа й знов розбіглися, а тоді, видимо потішене погойдуванням, воно слиняво, рожево й беззубо всміхнулось, наче на рекламі. На обличчі Люсі Старк був точнісінько такий вираз, який і мав бути, і той вираз промовляв про все, про що він міг промовляти за такої нагоди.

Вона обійшла колиску й піднесла дитинча мені на огляд.

— Гарний хлопчик,— мовив я і, як і належало в такій ситуації, простяг немовляті вказівний палець, щоб воно за нього вхопилося.

— Він схожий на Тома,— сказала Люсі.— Як по-вашому? — І, перш ніж я встиг придумати відповідь, що не здалася б надто паскудною брехнею, озвалася знов:— Ой, та про що я вас питаю. Звідки ж вам знати. Я мала на увазі, що він схожий на Тома, як він був немовлям.— Вона замовкла й знов придивилася до дитинчати.— Справді схожий на Тома,— сказала не так мені, як собі. Тоді звела очі просто на мене.— Я знаю, це Томова дитина,— промовила вона із запалом,— напевне Томова, вона схожа на нього.

Я доскіпливо поглянув на немовля і кивнув головою.

— Справді, схожість є,— погодився я.

— І подумати тільки,— сказала вона,— ще не так давно я благала бога, щоб це була не Томова дитина. Щоб на ньому не лежало вини…

Дитинча легенько гоцнуло в неї на руках. Воно було здоровеньке й гарненьке, таки правда. Люсі заохотливо гойднула його і знов звернула погляд на мене.

— А потім,— провадила вона,— я благала бога, щоб вона була Томова. І тепер знаю, що це так.

Я кивнув головою.

— Я відчула це серцем,— сказала Люсі.— Та й як ви думаєте, невже ота бідолашна дівчина… мати… невже вона віддала б мені дитину, якби не була певна, що вона Томова? Хай там хоч як вона поводилась… навіть коли все те правда… але невже ви думаєте, що мати не знає? Вона не може не знати.

— Атож,— мовив я.

— Та я й сама знала. Серцем знала. Тому й написала їй листа. А потім поїхала до неї, побачила дитя. О, тоді я вже й сумніву не мала. Тільки-но побачила його і взяла на руки. Отож і умовила її віддати хлопчика мені, щоб я його всиновила.

— Ви все оформили за законом? — спитав я.— Щоб вона не…— Я на мить затнувся, а тоді докінчив: —…не доїла вас без кінця.

— A-а, так,— мовила Люсі, видно, не зовсім зрозумівши мене.— Я найняла адвоката, щоб він поїхав до неї і все залагодив. І, звісно, дала їй грошей. Бідолашна дівчина хотіла переїхати звідси до Каліфорнії. Віллі залишив не багато, бо витрачав майже все, що заробляв, але я дала їй скільки змогла. Шість тисяч доларів.

Отже, Сібіл таки урвала свій шмат, подумав я.

— Хочете потримати його? — спитала Люсі і в припливі великодушності простягла мені те справді дорогоцінне дитя.

— Авжеж,— мовив я і взяв немовля. Потім, пильнуючи, щоб воно не розвалилось у мене в руках, прикинув його на вагу.— Скільки він важить? — запитав я і раптом збагнув, що запитую таким тоном, наче збираюся його купити.

— П’ятнадцять фунтів,— відказала Люсі і додала: — Як на тримісячного, це дуже добре.

— Атож,— сказав я.— Це багато.

Вона звільнила мене від малюка, на мить притисла його до грудей, нахиливши голову й мало не торкнувшись обличчям його тім’ячка, а тоді поклала назад у колиску.

— Як його звуть? — спитав я.

Вона випросталась і перейшла на той бік колиски, де стояв я.

— Спершу,— сказала вона,— я думала назвати його Томом. І так уже наче й надумала. Та потім мені сяйнуло. Назвати його в пам’ять Віллі. Його звуть Віллі… Віллі Старк.

Вона рушила до дверей, і ми вийшли в невеличкий передпокій. Біля столика, де лежав мій капелюх, Люсі раптом обернулась і пильно зазирнула мені в обличчя, ніби в передпокої було погано видно.

— Ви знаєте,— мовила вона,— я назвала його Віллі тому…— Вона й далі придивлялася до мого обличчя.— Тому… що Віллі був великою людиною.

Я, здається, кивнув.

— О, я знаю, він робив помилки,— сказала Люсі й випнула підборіддя, немов захищаючись,— гіркі помилки. Може, й чинив зле, як дехто каже. Але в душі… отут, у глибині душі… він був великою людиною.

Вона вже втратила інтерес до мого обличчя й не намагалася вгадати, що я думаю. Я її більше не цікавив. Так наче мене там і не було.

— Він був великою людиною,— з притиском повторила вона майже пошепки.— Розумієте, Джеку,— мовила по паузі,— я повинна в це вірити.

Так, Люсі, ви повинні в це вірити. Ви повинні в це вірити, щоб мати чим жити. Я знаю, що ви мусите вірити в це. Я й у голові собі не покладав, що ви могли б не вірити. Так і має бути, і я це розумію. Річ у тім, Люсі, що я й сам мушу в це вірити. Я мушу вірити, що Віллі Старк був великою людиною. Де поділася його велич — то вже інше