Читати книгу - "Останнє літо"

А Серпілін — людина сильна, але не важка.

Захаров знову за звичкою подумав про Серпіліна у теперішньому часі — як про живого.

Головний хірург, коли приїздив, показував осколок, яким убило Серпіліна, як то кажуть, долучив до справи, але спершу показав. Виявляється, цей осколок після того, як убив Серпіліна й покалічив пальці Гудкову, впав на дно віліса; зробив усе, на що мав силу, і впав.

Вищерблений шматок сталі завдовжки з півпальця — ото і все, чого було досить, щоб позбавити армію командуючого.

Захаров знову згадав обличчя Серпіліна, якось незручно повернене до нього там, на столі, і подумав, що був на тому обличчі такий вираз, ніби Серпілін так і не встиг помітити того, що з ним сталося.

Для інших його смерть — смерть людини, яка загинула, не встигши доробити до кінця найголовнішого за все своє життя діла. Та коли він сам не встиг цього усвідомити, не встиг зрозуміти, що вбитий, — може, для нього самого це і є найщасливіша смерть. Коли можна сказати про смерть, що вона щаслива. Про будь-яку смерть взагалі.

Захаров згадав, як Серпілін тільки сьогодні вдень, незадовго до смерті, сміючись, казав йому: «Дивись, Костянтине Прокоповичу, бережи на У-2 м’яку частину тіла, бо німці знизу в найбеззахисніше в начальства місце поцілюють, коли воно летить на «рус-фанер». У них інструкція така!» Про небезпеку не думав і востаннє покепкував з неї.

А найостанніше, з чого зрадів, — із звістки про Мінськ, про бої на околицях. А більше вже. нічого не почує, ні з чого не зрадіє, ні про що не дізнається з того, що знатимемо ми. Хоч, як і всі інші люди, думав не тільки про те, що буде на війні, а й про те, що опісля…

Навіть забулось, у зв’язку з чим нещодавно сказав:

— Треба й після війни жити по-чесному. На війні з усіма своїми вадами все-таки чесно живемо. Треба й після неї не гірше жити.

Сказав, звичайно, не в тому розумінні, щоб жити після війни не гірше, ніж під час неї. Після війни житимемо куди краще. Про що може бути мова! Сказав про себе, як самому після війни жити, не втративши того, з чим жив у війну. «Щоб у будь-який, перший-ліпший момент померти й перед своїм комуністичним богом чистим бути», — раптом згадав Захаров слова не Серпіліна, а Кузьмича, сказані в інший час і про іншу людину. Але тепер здавалося, що про Серпіліна.

Чому все-таки вирішено ховати його в Москві?

Раніше Захаров не думав про це. Був заклопотаний тим, щоб зробити все необхідне для виконання цього наказу. А тепер подумав. І згадав, як це було сказано: «На Новодівичому, поряд з дружиною». Не тільки було передано рішення Сталіна, а саме його слова, ті, які він сказав. Ніхто інший, крім нього, тих слів не сказав би. Не в Могильові і не в Мінську, а в Москві, на Новодівичому, поряд з дружиною. Може, саме через це. Виходить, Сталін звідкись знав, що Серпілін півтора року тому поховав там свою дружину, або хтось повідомив про це, коли Сталіну доповідали про смерть Серпіліна, а він, можливо, спитав про рідних, хотів розпорядитися про пенсію або про щось іще. Хто міг там, у Москві, сказати Сталіну, що Серпілін півтора року тому приїздив ховати дружину? З тих, хто добре й давно знав Серпіліна, там, у Генштабі, в Москві, тепер нікого немає. Іван Олексійович, його друзяка з громадянської війни, вже давно не в Москві, став із стратегів практиком, сформував у сорок третьому танкову армію і командує нею. А більше у Серпіліна в Москві близьких друзів начебто й немає. Ну, та Сталін, якщо захотів дізнатися, має змогу дізнатись про все, що йому потрібно. Могли й про смерть дружини сказати, коли повідомляли, а могли й про ту лікарку, про яку Серпілін нещодавно розповідав, ділився. «Про неї могли сказати, а поховати наказано на Новодівичому, поряд з дружиною». В думках зв’язавши одне з одним, Захаров вирішив, що все могло мати значення, навіть і це.

Останнім часом з деяких ознак відчувається, що Сталін уже почав думати, як буде після війни з тими, хто від старих сімей одірвався, а нові на фронті завів. Війна не лише смертями, а й розлуками багато сімей надломила. Як після війни: доламувати чи лагодити? І з проекту закону про шлюб, який нещодавно надруковано в газетах, схоже, що там, нагорі, мають намір лагодити, а не доламувати, незважаючи на особисті бажання.

Серпіліна це не стосується, йому лагодити давно нічого. І все ж Захарову здавалося, що настрій там, нагорі, мав стосунок до Сталінових слів, переданих по телефону: «На Новодівичому, поряд з дружиною».

Захаров знову подумав про жінку, про яку Серпілін казав, що одержує від неї листи з іншого фронту. Треба буде зібрати й відіслати їй назад ті листи. Нехай не ходять по руках. Жінка, судячи зі слів Серпіліна, заслуговує на повагу. І не така вже молода — старший син на фронті. Хоч як це тяжко, а доведеться самому написати їй.

І завдяки своїй дружбі з Серпіліним, і завдяки своєму становищу члена Військової ради Захаров краще, ніж будь-хто інший, знав, що Сталін кілька разів мав особисту причетність до долі Серпіліна. Сталін перед самою війною, після клопотання давніх друзів Серпіліна, дав вказівку розшукати його там, де він тоді перебував, і повернути в армію. Сталін восени сорок першого року, одержавши листа від Серпіліна з госпіталю, наказав не посилати його після поранення на підготовку резервів, а дати дивізію й відправити на фронт. Сталін викликав його до себе після Сталінграда, за його листом про Гринька, і поставив на армію і не дав зняти потім, після історії з Пікіним. І перед цією операцією знову зберіг на армії, вирішив інакше, ніж пропонував Львов, а що Львов писав Сталінові, Захаров не мав сумнівів.

Так уже вийшло в житті Серпіліна, що він виявився одним із тих, хто внаслідок збігу обставин був у пам’яті й