Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

як подружжя метушиться навколо дивного дикого звіра, якого, вочевидь, варто було б пристрелити. Вони забули про ведмедя. Та й Мікі теж забув. Він не тямився від радості. Це ж треба — умить знайти обох улюблених господарів. Тому Ніїва звернув на себе їхню увагу зачудованим «ВУФ». Мікі шпарко метнувся до клітки й тицьнувся носиком у морду друга, яку той просунув між жердинами. Пес несамовито метляв хвостом, намагаючись пояснити ведмедеві, що сталося.

Челонер поволі наблизився до пастки, у його голові оформлювалася думка, яка змусила забути про все, окрім ув’язненої великої чорної тварини. Мікі ніяк не міг заприятелювати з жодним іншим ведмедем, за винятком того малого, чи не так? Це ж було так давно! Челонерові перехопило подих. Він уважно спостерігав за псом і ведмедем. Ніїва просунув коричневий носик між двома жердинами, а МІКІ ОБЛИЗУВАВ ЙОГО! Челонер простягнув руку до Нанет. Коли вона підійшла, він мовчки тицяв на клітку пальцем, не в змозі вимовити ані слова.

Нарешті промовив:

— Це те саме ведмежа, Нанет. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про нього. Вони трималися разом увесь цей час — відтоді як я пристрелив ведмедицю півтора року тому та зв’язав цуценя і ведмежа однією мотузкою. Тепер я розумію, чому Мікі втік від нас, коли ми чекали в хатині. Він повернувся за ведмедем.

Якщо вам випаде мандрувати човном на північ від Ле-Па через річку Рет або Ґрасбері, обов’язково спустіться вниз за течією Оленячої ріки, проминіть східне узбережжя Оленячого озера й завітайте в Кокран — торговий пост Лак-Бен. То дивовижний край — найпрекрасніший серед усіх північних земель. Три сотні індіанців, метисів і французів приїжджають у Лак-Бен зі своїми хутрами. Поміж усіх цих чоловіків, жінок і дітей не знайдеться жодного, хто б не чув історію про ручного ведмедя з Лак-Бена. Той ведмідь — улюбленець білої жінки ангельської краси, дружини фактора.

Ведмідь носить блискучий нашийник і блукає околицями в товаристві дикого пса. Він неабияк виріс і роздобрів, та ніколи не відходить далеко від Факторії. В усьому краї діє неписаний закон: не шкодити тварині й не розставляти ведмежих капканів у радіусі п’яти миль від поста. Далі ведмідь ніколи не заходить. Із настанням холодів, він впадає в сплячку: згортається калачиком у глибокій теплій печері, спеціально проритій для нього під коморою компанії «Гадсонс Бей». А ночами до нього приходить пес Мікі.

Долина Мовчазних Людей
Історія Країни Трьох Рік

До того, як тонкі сталеві лінії залізничних доріг пробили собі шлях крізь дикі простори, Пристань Атабаска була мальовничим порогом, переступивши який людина потрапляла до таємничої, сповненої пригод великої білої Півночі. Місцеві індіанці досі називають її Іскватам — «двері», що відкривають шлях до низин Атабаски, Невільничої ріки та ріки Маккензі. Цю місцевість важко відшукати на мапі, але вона існує, адже її історія впродовж ста сорока років творилася життями, сповненими романтики, трагедій і пригод, і забути її не так легко. Сто п’ятдесят миль старої стежки на північ відділяють це місце від Едмонтона. Поява залізничного шляху наблизила Пристань до цього осередку цивілізації, але завивання дикої глушини досі лунає навколо, як і тисячу років тому, і континентальні ріки несуть свої води до Північного Льодовитого океану. Може, тут здатна втілитися заповітна мрія агентів з продажу нерухомості, адже ловці наживи — найненаситніші азартні гравці в світі стікаються сюди труськими потягами у ледь освітлених ліхтарями вагонах, а з ними прибувають машиністки, стенографістки, поширюється мистецтво друкованої реклами; і золотим правилом тих, хто продає клаптики землі за тисячі миль довірливим людям, сповненим надій, є «Чини з іншими, як вони вчинили би з тобою». Інші ділки розгорнули тут законний промисел обміну й торгівлі, накидаючи оком на незліченні скарби Півночі, що лежать між Великими порогами Атабаски і полярним морським узбережжям. І все-таки прекраснішою за мрії про швидке збагачення є давня лісова легенда, за якою духи померлих в глушині відступають під навалою створінь із заліза й пари, а тому тисячі покійних П’єрів і Жаклін, стривожені, постали зі своїх могил у Пристані Атабаска, шукаючи спокою далі на півночі.

Адже саме вони, П’єр і Жаклін, Анрі та Марі, Жак і Жанна своїми засмаглими руками відчиняли й зачиняли ці двері сто сорок років поспіль. Усім тим рукам досі підкорюється дикий світ за дві тисячі миль від їхнього порога — Пристані Атабаска. І рипить паровоз, тягнучи на південь те, що прибуло сюди човнами лише кілька місяців тому.

Через той поріг темні очі П’єра й Жаклін, Анрі та Марі, Жака і його Жанни вдивляються в блакитні, сірі, часом водянисті очі руйнівної цивілізації. Там нелюдський виск локомотива зливається з прадавніми наспівуваннями ріки, а вугільний пил носиться в повітрі лісів; вищить фонограф, з якого раз у раз ллється le violon[46], і П’єр, Жак, Анрі більше не почуваються королями землі, повертаючись із далеких країв із безцінною здобиччю хутра. Більше вони вже не вихваляються, розповідаючи про свої гучні пригоди, і не співають диких матроських пісень, бо вже нема навколо звичної старої глушини. Бо вже є цілі вулиці в Пристані Атабаска, і готелі, і школи, а ще правила й приписи новітнього характеру, які лякають і найсміливіших зі старих мандрівників.

Здається, лише вчора не було тут ніякої залізниці, і величезний світ дикої природи простирався між Пристанню й північним кордоном цивілізації. І коли з’явилася перша чутка, що паровий звір фут за футом прогризає собі шлях крізь ліс, болото і непролазний торф’яник, ця новина розлетілася на дві тисячі миль вгору і вниз уздовж річкових шляхів. Пречудовий жарт, блискучий взірець гумору, найсмішніше з того, що доводилося чути П’єру,