Читати книгу - "Історія України. Посібник"

Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. В «черзі за інтеграцією» попереду України стояли більш близькі до Заходу територіальне, економічно та історично країни Центральної Європи.

Певний час у політичних колах активно обговорювалася ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об'єднання у межах СНД. Однак, як зазначає більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, перетворює країну на ланку «санітарного кордону» між Росією та Західною Європою.

Після того, як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали «Босфорську заяву», а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді— грудні в Києві — друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявляти себе південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою вирішити енергетичні проблеми, адже в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину.

Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують серйозні протиріччя. П'ята модель — союз з Росією та іншими країнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991–1993 pp., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей.

Отже, протягом 1991–1994 pp. українська дипломатія зондувала ґрунт, тією чи іншою мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід — Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистан-ціювання від Росії та СНД.

19.13. Західний напрям зовнішньої політики

Вихід незалежної України на міжнародну арену відбувся в дуже складних умовах. Розпад СРСР, поява на його руїнах низки самостійних держав на тривалий час вивели світ з рівноваги, адже зникло протистояння систем. З початку 90-х років у світі склалася нова геополі-тична ситуація, характерними рисами якої політологи та історики вважають:

1) тотальну невизначеність, відхід від стандартності, прогнозованості процесів світового розвитку;

2) значне розширення кола ідей, концепцій і підходів для створення оптимальної моделі світового устрою, яка б базувалася на новій динамічній рівновазі;

3) активну інтеграцію групи високорозвинутих країн Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили;

4) появу на зміну загрозі світового конфлікту хвилі локальних зіткнень та зон напруженості;

5) енергійні різновекторні пошуки країнами, що виникли на руїнах СРСР, свого місця в структурі світової спільноти.

Зазначені чинники спричинили складність, багатоас-пектність, суперечливість процесу трансформації світової системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, суттєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії України, зумовлюючи часом її непослідовність.

В основу офіційної концепції зовнішньої політики української держави в перші роки незалежності було покладено чітку європейську орієнтацію. Така позиція певною мірою була закономірним явищем, адже після розпаду Варшавського блоку більшість країн, які до нього входили, обрали той самий орієнтир і розраховували на швидку інтеграцію в європейські структури безпеки (НАТО, Європейський Союз, Нараду з безпеки й співробітництва в Європі тощо) з метою забезпечення військової та економічної національної безпеки. Однак на заваді інтеграцій-ним'процесам стали два чинники: по-перше, якісний розрив між Сходом і Заходом за рівнем економічного, політичного та духовного розвитку, що утворився в період «холодної війни»; по-друге, швидка інтеграція могла перенести «віруси» економічної кризи, соціальної і політичної напруженості з держав Центральної і Східної Європи в стабільний західноєвропейський регіон.

На початку 90-х років у Центральній та Східній Європі утворився загрозливий вакуум колективної безпеки. За цих умов Україна намагається вступити в союз з країнами «Вишеградської трійки» (Польща, Чехо-Словаччи-на й Угорщина). Однак таке приєднання здійснити не вдалося. Отже, перші самостійні кроки на міжнародній арені Україні необхідно було робити за вкрай несприятливих умов. Крім зазначених перешкод, що стояли перед країнами Центральної і Східної Європи на шляху інтеграції із Заходом, українська дипломатія мусила подолати ще й свої специфічні:

1) для повноцінного виходу на міжнародну арену Україні насамперед необхідно було вийти з «тіні Росії», яка зовсім не бажала випускати її з-під свого впливу;

2) вже перші дипломатичні контакти реально показали, що Україна, виходячи зі свого географічного розташування, політичного та економічного стану, опинилася чи не останньою в «черзі за інтеграцією із Заходом», серед держав Центральної та Східної Європи;

3) республіка дістала від колишнього СРСР небезпечний спадок — ядерну зброю, що посилювало насторожене ставлення до неї західних країн.

Вирішення проблеми ядерного роззброєння на початку 90-х років стало для України своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності. Спочатку були підписані угода СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) та Лісабонський протокол (травень 1992 p.).

У січні 1994 р. під час зустрічі в Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона завершить процес ядерного роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюд-ження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язання — вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для країн європейського континенту.

Все це спричинило наприкінці 1994 р. своєрідний перелом у ставленні світового співтовариства до України. Про реальність суттєвих змін свідчить розгортання відповідних процесів і тенденцій на міжнародній арені, поява нових акцентів у зовнішній політиці України:

1) інтенсивна інтеграція у світові, насамперед європейські, політичні та економічні структури;

2) зміцнення зв'язків з НАТО;

3) активізація двостороннього співробітництва із західними державами;

4) налагодження регулярного конструктивного політичного діалогу із СТА.

У культурно-цивілізаційному аспекті європейська інтеграція — це входження до сім'ї європейських народів, повернення до європейських політичних і культурних традицій. За оцінками експертів, саме така інтеграція є для України одним з найоптимальніших способів реалізації національних інтересів