Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Джоан сіла в ногах ліжка. Вона скидалася на гарненьку розлючену пралю і водночас на істоту, що прилинула з місяця й ніяк не може пристосуватися до тутешніх умов. Ранішня заграва, що прийшла на зміну сутінкові, осявала її обличчя. Над брудними подвір’ями й закуреними дахами здалеку линув чистий подих молодого дня й залітав у вікно. В ньому ще вчувався шелест лісу й гомін-життя.

— Джоан, — сказав Равік, — чого ти прийшла?

— А чого ти питаєш?

— Справді, чого я питаю?

— Чого ти завжди питаєш? Я тут. Хіба цього не досить?

— Так, Джоан, твоя правда. Цього досить.

Вона підвела голову.

— Нарешті! Але спершу ти неодмінно зіпсуєш усю радість.

Радість! Вона зве це радістю! Гнані силою-силенною чорних пропелерів, охоплені навальним, як ураган, нездоланним бажанням віднайти втрачене… Хіба це радість? Вона он там, надворі, коротка мить радості, — роса під вікнами, десять хвилин тиші, поки день іще не випустив своїх пазурів. Але що це в біса знов за думки? Хіба правда не на її боці? Хіба вона не має слушності, як мають її роса, горобці, вітер і кров? Нащо він питає? Що хоче взнати? Вона тут, швидкий нічний метелик, павине око, бражник бузковий, що бездумно залетів до нього… А він лежить, рахує цятки та прожилки на його крильцях і пильно приглядається до ледь збляклих барв. Вона прийшла, а я, дурень, показую свою переваїу, бо прийшла вона, а не я, подумав Равік. Якби її не було тут, я б лежав, сушив би собі голову непотрібними думками і пробував би героїчно обдурити себе, в душі бажаючи тільки одного: щоб вона прийшла.

Равік відкинув ковдру, спустив ноги й надяг капці.

— Чого ти встав? — вражено спитала Джоан. — Ти хочеш мене вигнати?

— Ні. Хочу поцілувати. Давно треба було б. Я дурний, Джоан. Наговорив стільки нісенітниць. А як же гарно, що ти тут!

Її очі засяяли.

— Ти можеш мене поцілувати й не підводячись, — мовила вона.

За дахами будинків здіймалася ранкова заграва. Небо над нею було ще тільки ледь блакитняве. По ньому пливло кілька хмаринок, схожих на заснулих фламінго.

— Глянь, який день, Джоан! А пам’ятаєш, які були дощі?

— Пам’ятаю, коханий. Лило безперестанку. Сірі дні й дощі.

— Ще коли я виїздив, ішли дощі. Вони тебе доводили до розпачу. А тепер…

— Так, — мовила вона. — А тепер… — Вона лежала, пригорнувшись до нього.

— Тепер є все, — сказав він. — Навіть садок. Гвоздики на вікні в емігранта Візенгофа. І пташки на каштані в дворі.

Він помітив, що Джоан плаче.

— Чому ти мене ні про що не питаєш, Равіку?

— Я й так тебе забагато питав. Ти ж сама жалілася.

— То зовсім не те.

— Мені тебе нема про що питати.

— Про те, що за цей час було.

— За цей час нічого не було. — Вона похитала головою.

— За кого ти мене маєш, Джоан? — мовив Равік. — Краще глянь у вікно. На ті рожеві, золоті й блакитні барви. Хіба вони питають, чи вчора був дощ? Чи в Китаї та в Іспанії іде війна? Чи про те, скільки тисяч людей померло й народилося цієї хвилини? Вони собі полум’яніють, сонце сходить, та й года. А ти хочеш, щоб я про щось питав? Твої плечі мов бронза в цьому світлі, а я маю тебе про щось питати? Твої очі в цьому червоному відблиску, наче море в Греції, фіалкового й червоного кольору, а я маю питати про те, чого вже немає? Ти зі мною, а я, мов дурень, маю порпатись у зів’ялому листі минулого? За кого ти мене маєш, Джоан?

Вона перестала плакати.

— Давно вже я не чула таких слів, — мовила вона.

— То біля тебе були колоди, а не люди. Жінку треба або обожнювати, або залишати. Середини немає.

Вона спала, міцно пригорнувшись до нього, ніби хотіла навіки затримати його. Спала глибоким сном, він відчував, як рівно й спокійно вона дихала біля його грудей. Сам він не міг заснути. Готель уже прокидався. В кранах шуміла вода, хряскали двері, знизу крізь вікно долинав кашель емігранта Візенгофа, яким він завжди починав свій день. Равік лежав, обнявши Джоан за плечі, й відчував сонне тепло її шкіри, а коли повертав голову, то бачив її цілком заспокоєне, віддане обличчя, чисте й невинне, як у дитини. Обожнювати або залишати, подумав він. Гучні слова. В кого б стало на це сили? Та й хто б захотів залишити її?

XX

Равік прокинувся. Джоан біля нього не було. Він почув, що у ванній шумить вода, підвівся й відразу зігнав із себе-сон. Останніми місяцями він знов навчився цього. Той, хто вміє миттю зганяти з себе сон, ще часом може втекти. Він глянув на годинник. Десята година ранку. Вечірня сукня і плащ Джоан лежали на підлозі серед кімнати, а парчеві черевички стояли біля вікна. Один був перевернений набік.

— Джоан! — гукнув Равік. — Чого ти там товчешся серед ночі?

Вена відчинила двері.

— Вибач, я не хотіла тебе збудити.

— Нічого, я знов можу заснути. Але чого ти вже встала?

Вона була в купальній шапочці. її мокрі плечі полискували, мов ясна бронза. З рук скапувала вода. Вона скидалася на амазонку в тісному шоломі.

— Я перестала бути поночільницею, Равіку. Я вже не працюю в «Шехерезаді».

— Я знаю.

— Від кого?

— Від Морозова.

Вона насторожено глянула на нього.

— Он як, від Морозова, — мовила вона. — Від того старого базіки. Що він тобі ще розповів?

— Нічого. А хіба ще є що розповідати?

— Нема нічого такого, що б міг розповісти портьє нічного клубу. Вони пліткарі, як і гардеробниці. їх робить пліткарями фах.

— Дай Морозову спокій. Фах робить портьє песимістами. І лікарів також. Вони живуть за рахунок темних боків життя, але не пліт-кують. Вони зобов’язані не розголошувати таємниць.

— Тємні боки життя, — мовила Джоан. — Кому цікаво щось про них знати?

— Нікому. А проте багато хто мусить із ними стикатися. До речі, Морозов свого часу влаштував тебе в «Шехерезаду».

— То що, мені довіку дякувати йому за це зі сльозами на очах? Йому не довелось за мене соромитися. Я свої гроші відробляла, а то б вони мене не тримали. Крім того, він зробив це для тебе, а не для мене.

Равік сягнув рукою по сигарету.

— А що ти, власне, маєш проти