Читати книгу - "Вогнем і мечем"

нині, пойнятий гординею, упевнений у своїй силі, бачачи пануючий у Речі Посполитій розбрід і слабкість її проводирів, готовий був підняти руку й на самого короля, тепер уже мріючи в глибині темної своєї душі не про козацькі вольності, не про повернення Запоріжжю колишніх привілеїв, не про справедливість до себе, а про удільну державу, про князівську шапку і скіпетр.

Він почував себе хазяїном України. Запорізьке козацтво стояло за нього: ніколи, ні під чиєю владою не купалося воно в такому морі крові, не мало такої багатої здобичі; дикий за натурою своєю народ тягся до нього – адже, коли мазовецький або великопольський селянин безмовно гнув спину під ярмом насильства, що в усій Європі дісталося на долю «нащадків Хама», українець разом зі степовим повітрям усмоктував любов до волі настільки ж безмежної, дикої та буйної, як самі степи. Охота було йому ходити за панським плугом, коли його погляд губився в пустелі, Господом, а не паном даній, коли з-за порогів Січ закликала його: «Кинь пана і йди на волю!», коли жорстокий татарин учив його воювати, привчав погляд його до пожеж і крові, а руку – до зброї?! Чи не краще було розбійничати під рукою Хмеля і панів різати, ніж ламати перед підстаростою шапку?…

А ще народ ішов до Хмеля тому, що хто не йшов, той потрапляв у полон. У Стамбулі за десять стріл давали невільника, за лук, загартований у вогні, – трьох, така велика кількість полонеників була. Тому в черні не залишалося вибору – і лише дивна з тих часів збереглася пісня, котру довго ще виспівували по хатах із покоління в покоління, дивна пісня про цього вождя, прозваного Мойсеєм: «Ой щоб того Хмеля перша куля не минула!»

Зникали з лиця землі містечка, міста й села, країна збезлюділа, перетворилась на руїни, на суцільну рану, що її не могли загоїти століття, але цей вождь і гетьман цього не бачив або не хотів бачити – він ніколи нічого не помічав далі своєї особи, – і міцнів, і годувався вогнем і кров’ю, і, змучений страшенним самолюбством, губив власний народ, власну країну; і от тепер увозив комісарів у Переяслав під калатання дзвонів і грім гармат, як удільний владика, господар, князь.

Похнюпивши голови, їхали в лігвище лева комісари, і останні іскри надії гаснули в їхніх серцях, а тим часом Скшетуський, що рухався за другим рядом саней, невідривно розглядав полковників, що прибули з Хмельницьким, думаючи побачити серед них Богуна. Після марних пошуків на берегах Дністра, що закінчилися за Ягорликом, у душі пана Яна, як єдиний і останній засіб, визрів намір відшукати Богуна і викликати його на смертний двобій. Бідолашний наш лицар розумів, звичайно, що в цьому пеклі Богун може зарубати його без усякого бою чи віддати татарам, але він кращої був про отамана думки: знаючи його мужність і невтримну відвагу, Скшетуський майже не сумнівався, що, поставлений перед вибором, Богун не відмовиться від двобою. І тому виношував у своїй змученій душі цілий план, як зв’яже отамана клятвою, щоб у разі смерті його той відпустив Олену. Про себе Скшетуський уже не піклувався: припускаючи, що козак у відповідь йому скаже: «А коли я загину, нехай вона ні моєю, ні твоєю не буде», – він готовий був і на це погодитися й у свою чергу дати таку ж клятву, аби вирвати її з вражих рук. Нехай вона до кінця днів своїх знайде спокій у монастирських стінах… Він теж спершу на полі битви, а потім, якщо не доведеться загинути, у монастирській келії пошукає заспокоєння, як шукали його в ті часи всі згорьовані душі. Шлях такий здавався Скшетуському прямим і ясним, а після того як під Замостям йому одного разу підказали думку про двобій із отаманом, після того як пошуки князівни в придністровських болотах закінчилися невдачею, – то і єдино можливим. З цією метою, не зупиняючись на відпочинок, він поспішив із берегів Дністра навздогін за посольством, сподіваючись або в оточенні Хмельницького, або в Києві знайти суперника, тим паче що, за словами Заглоби, Богун мав намір їхати в Київ, вінчатися там при трьохстах свічах.

Одначе марно тепер Скшетуський видивлявся його між полковників. Зате він побачив чимале число інших, ще з минулих, мирних, часів знайомців: Дедялу, котрого зустрічав у Чигирині, Яшевського, що приїжджав із Січі послом до князя, Яроша, колишнього сотника Яреми, Грушу, Навколопальця і багатьох інших, і вирішив у них розвідати, що вдасться.

– Упізнаєте давніх знайомих? – запитав він, під’їжджаючи до Яшевського.

– Я вас у Лубнах бачив, ви князя Яреми лицар, – відповів полковник. – Разом, пам’ятаю, пили-гуляли. Що князь ваш?

– Живий і здоровий, дякувати Богу.

– Це поки весна не настала. Вони ще не зустрічалися з Хмельницьким, а зустрінуться – одному живим не бути.

– Яка буде воля Божа.

– Ну, нашого батька Бог не залишить. Не бувати більше вашому князеві на татарському березі в себе в Задніпров’ї. У Хмеля багато козаків, а в Яреми що? Добрий він жовнір, але й наш батько не гірший. А ви що, більше в князя не служите?

– Я з комісарами їду.

– Що ж, радий давнього знайомця бачити.

– Коли раді, зробіть мені послугу, вік буду вам вдячний.

– Яку послугу?

– Скажіть мені, де Богун, знаменитий той отаман, що колись у переяславському полку служив, а нині серед вас вище звання мати мусить?

– Замовкніть! – із погрозою закричав Яшевський. – Ваше щастя, що ми давні знайомці й пили разом, а то б я вас оцим от буздиганом на сніг уклав негайно.

Скшетуський подивився на нього здивовано, але, позаяк сам на рішення був швидкий, стис у руці пернача.

– Ви у своєму розумі?

– Я-то у своєму і лякати вас не маю наміру, але такий був відданий Хмелем наказ: хто б із ваших, нехай комісар навіть, про що не запитав, – убивати на місці. Я не виконаю наказу, інший виконає, тому і попереджаю – з доброї до вас ласки.

– Так у мене ж інтерес приватний.

– Байдуже. Хміль нам, полковникам, наказав і іншим звелів передати: «Убивати всякого – хоч про дрова, хоч про гній запитають». Так і скажіть своїм.

– Дякую за добру пораду, – відповів Скшетуський.

– Це я тільки вас застеріг, а будь-якого іншого ляха уклав би без слова.

Вони замовкли. Поїзд уже досяг міських воріт. По обидва боки дороги і на вулицях юрбилася чернь і озброєні козаки, що у присутності Хмельницького не сміли обрушити на сани прокляття та грудки снігу, а лише проводжали комісарів