Читати книгу - "Господиня"

— …нечесно просити її вибирати, — казав Іян. Він намагався говорити тихо, але гул вентилятора не міг його заглушити. Готельна кімнатка була дуже маленька.

— Чому це? Чи чесніше вказувати їй, де спати? Не вважаєш, що ввічливіше буде…

— Можливо, з кимсь іншим — так. Але для Ванди вибір буде мукою. Ти ж знаєш, як вона силкуватиметься догодити нам обом і зрештою почуватиметься нещасною.

— Знову ревнуєш?

— Не цього разу. Просто я знаю, як вона думає.

Далі запала тиша. Іян мав рацію. Він справді знав, як я думаю. Мабуть, він передбачив те, що, прочитавши в очах Джареда бодай слабенький натяк на згоду, я виберу Джареда, а тоді усю ніч вертітимуся й переживатиму, що образила почуття Іяна, та й Джаред не зрадіє моїй присутності.

— Гаразд, — відтяв Джаред. — Але будеш до мене вночі притискатися… потім не ображайся, О’Шсй.

Іян гигикнув.

— Не хочу здатися надто гоноровим, Джареде, але якщо бути до кінця відвертим, коли б у мене виникли такі думки, гадаю, ти б мені не завадив.

Якщо не брати до уваги незначні докори сумління, що на моєму ліжку марнується стільки місця, самій мені спалося справді краще.

Більше нам не доведеться ночувати в готелі. Дні пролітали швидше, наче навіть секунди хотіли мчати додому. Моє тіло саме тягнулося на захід. Всі ми з нетерпінням чекали повернення в наш темний мурашник — на наші небеса.

Навіть Джаред розслабився.

Сутеніло, за горами сховалися останні промінчики сонця. Ми з Джаредом вели фургон, підмінюючи один одного; позаду нас Кайл з Іяном, також по черзі, вели переповнену здобиччю вантажівку, їм доводилося вести важку машину обережніше, ніж нам фургон. Світло фар у дзеркалі заднього огляду блякло, аж поки зовсім не зникло за рогом.

Ми наближалися додому. Тусон залишився позаду. За кілька коротких годин я побачу Джеймі. А тоді, оточені привітними обличчями, ми вивантажимо довгоочікувану провізію. Справжнє повернення додому!

Для мене — вперше, усвідомила я.

Цього разу ми веземо з собою саму тільки радість. Ніяких приречених на муки заручників.

У збудженому очікуванні я ні на що не звертала уваги. Здавалося, милі пролітають не так швидко, як хотілося б.

Позаду знову з’явилися фари.

— Мабуть, Кайл за кермом, — муркнула я. — Наздоганяють.

А тоді несподівано з темряви випірнули червоно-сині вогні. Вони відбивалися в усіх дзеркалах, кольоровими плямами танцювали на даху машини, на сидіннях, на завмерлих обличчях і на щитку управління, стрілка спідометра показувала, що ми на двадцять миль перевищили швидкість.

Тишу пустелі розітнуло виття сирени.

Червоно-синє світло блимало воднораз із завиванням сирени.

Перш ніж на Землю прийшли душі, і виття сирени, і миготливе світло означали одне: це їдуть представники закону, миротворці, карателі злочинців.

Зараз блимання світла й сердите виття теж означають одне. Майже те саме — це їдуть миротворці. Карателі.

Шукачі.

Однак тепер, на відміну від минулого, ці сигнали зустрічалися набагато рідше. Поліцію використовували для рятувальних робіт при нещасних випадках абощо, а не для забезпечення порядку. Здебільшого навіть поліція не мала мигавок — тільки «швидка» й пожежники.

Приземкувата обтічної форми машина позаду нас не призначалася для рятувальних робіт. Такий транспорт використовували на ловах. Такого я ще зроду не бачила, але одразу здогадалася, в чому справа.

Джаред завмер, його нога досі давила на педаль газу. Я бачила, як він силкується знайти вихід, вагається — обігнати їх на цьому старезному фургоні чи обдурити — заховати широкий білий кузов у ріденьких кущах пустелі, щоб не привести до печер. Ми вже зовсім близько до своїх. Вони сплять і гадки ні про що не мають…

За дві хвилини шалених пошуків виходу Джаред здався й зітхнув.

— Вибач мені, Вандо, — мовив він. — Це все через мене.

— Через тебе?

Він узяв мене за руку, а тоді скинув швидкість. Машина почала пригальмовувати.

— Пігулка в тебе? — видихнув він.

— Так, — прошепотіла я.

— Мел мене чує?

«Так», — схлипнула Мел.

— Так, — майже схлипнула і я.

— Я кохаю тебе, Мел. Вибач.

— Вона також тебе кохає. Понад усе на світі.

Коротка болюча пауза.

— Вандо, я… ти теж мені небайдужа. Ти чудова, Вандо. І заслуговуєш на більше, ніж я здатен тобі дати. Більше, ніж оце.

В пальцях він тримав малесенький предмет — замалий як на свою смертоносність.

— Зажди, — видихнула я.

Він не може померти.

— Вандо, ми